Четвертий текст з циклу "Економіка злиднів". Перший читайте тут, другий тут, а третій тут.

На попередню частину я отримав кілька коментарів на кшталт - чи готові українці конкурувати із Китаєм, і чи згодні вони працювати за меншу суму, ніж китайці, щоб вийти на економічне зростання. Тобто люди просто бачать тільки такий варіант переходу, перетворення країни на таку собі "європейську майстерню", із дешевою робочою силою і валом дешевих же комплектуючих чи товарів широкого вжитку невисокої якості, а для цього необхідно опустити рівень життя людей так само низько, як і в Китаї часів "великого стрибка", і тоді фантастична дешевизна нашої робочої сили привабить всіх виробників світу, і вони відкриють у нас всі свої фабрики та збиральні цехи.

Але є кілька нюансів.

По-перше, такий спосіб індустріалізації вимагає величезних ресурсів народу (китайці, наприклад, легко можуть пожертвувати десятком мільйонів своїх громадян, і навіть не одним) і позитивної демографії - щоб низький рівень життя, і як наслідок - невисока продуктивність і малий період працездатності були компенсовані високою народжуваністю. А в Україні лише 40 мільйонів мешканців, серед яких 20 млн 426 тис. (за останніми підрахунками) працездатного населення. При цьому країна перебуває в демографічній ямі, а отже - ми не можемо розкидатись навіть зайвою тисячею робітників. Тим більше, що вони активно виїздять на заробітки в ближній і дальній закордон - і там, як правило, залишаються уже назавжди. Україні навпаки, необхідно проводити політику репатріації робочої сили, а в цьому плані ми не можемо нічого запропонувати емігрантам. Адже зараз середній українець заробляє в десять (!) разів менше за середнього китайця (медіанна зарплата в прибережному Китаї становить 13 тис. 500 юанів => 50 тис. 188 грн. => 2 тис. дол.), а його матеріальне становище в ряді параметрів уже набагато гірше за умови в робітничих передмістях Шанхая.

Таким чином, "китайський" чи "корейський" шляхи для нас закриті вже через те, що ми не маємо достатньої кількості населення, а завезти робочу силу з інших країн ми не маємо змоги - бо й своїм робітникам нездатні забезпечити навіть мінімальні умови праці. Це розуміють і іноземні інвестори, саме тому попри рекордно низьку вартість нашої робочої сили, не квапляться відкривати у нас свої збиральні цехи. Тут можна зауважити недавно розрекламовану побудову завода Fujikura на Львівщині. Що ж, давайте оцінимо цю інвестицію: загалом вона складає всього 75 млн дол., а обсяг виробництва планується в 3 тис. робочих місць. Це, безумовно, набагато більше, ніж в Молдавії - де "Фудзікура" побудувала фабрику всього на 900 робочих місць, вклавши 3.2 млн дол. Однак це приблизно вп'ятеро менше, ніж на аналогічному виробництві в Таїланді, де працює більше 14 тис. робітників. Тобто, в кращому випадку у нас розгорнуте допоміжне виробництво. А якщо іще подивитись на річний звіт корпорації Fujikura, то там яскраво видно, що базою цієї корпорації є Азія, і аж ніяк не Европа. Відповідно, слова деяких аналітиків, які поквапились заявити, що через 10 років вся Европа буде їздити з українською проводкою, є м'яко кажучи самообманом. До речі, в Румунії "Фудзікура" побудувала вже три фабрики - а там середня заробітна плата 1760 румунських леїв (485 дол.), так що куди вірогідніше, що Европа буде їздити із румунською проводкою, а не львівською. І це остаточно ставить хрест на планах перетворити Україну на "європейську майстерню". Виявляється, світові корпорації йдуть зовсім не за низькою вартістю робочої сили, а за чимсь іншим.

Я так багато уваги приділив аналізу "китайського шляху для України", щоб наочно продемонструвати три ключові помилки всіх реформаторів, яких країна бачила за останні 25 років. Можна навіть назвати їх фатальними, бо їх постійне повторення здатне зруйнувати економіку так, як не зруйнує жодна війна.

• уявлення про можливість повторення успіху інших країн;
• надмірне спрощення, і схильність до копіювання зовнішніх факторів, ніж суті;
• гонитва за миттєвою кон'юнктурою і відсутність навіть мінімального стратегічного планування.
  

Наприклад, зараз наші реформатори намагаються впоратись із кризами за рекомендаціями ортодоксального монетаризму (думаючи, що копіюють успіх Польщі), за методологією фон Хайєка, ретельно повторюючи не тільки теоретичні постулати, а й його помилки. Це окрема, дуже велика тема, більше того - наші урядовці діють строго по "Трьом зауваженням фон Хайєка", і при цьому остаточно доказують правоту Кейнса, а також потверджують неможливість повторення чужого успіху. Кому цікаві підробиці, зазирніть в одну із моїх старих статей, присвячених цій тематиці.

Однак, якщо нам не підходить "китайський" варіант, і не підходить ортодоксальний монетарний варіант, який застосовувався в Польщі - то який же спосіб нам підійде в такому випадку? А нам необхідний синтез, орієнтований перш за все на збереження і примноження людського капіталу. Саме таким шляхом йшов інший великий реформатор, Лі Кван Ю. Його ім'я у нас на слуху, його люблять згадувати і цитувати, але мало хто читав його книжку "З третього світу в перший", і тим паче мало хто читав його численні промови та ессе, в яких сконцентрована суть його реформ. Базувались вони, як не дивно, на двох дуже простих постулатах - я процитую нижче:

• якість людських ресурсів - єдиний найважливіший фактор, який визначає національну конкурентоспроможність. Новаторський підхід, підприємливість, уміння працювати в команді та робітнича етика людей: це те, що здатно вивести людей на пік їх конкурентоздатності;
• якщо ви хочете, щоб люди захищали цю країну, ви маєте дати їм долю власності. Вони не будуть працювати і захищати країну заради чужих активів - тільки задля своєї родини і за себе.
  

Це прямо протирічить основній ідеї нинішніх "реформаторів", які прагнуть, щоб у громадян України було якомога менше власності, а самі вони працювали за їжу і комуналку, вважаючи воду, опалення та електрику за розкіш, яку треба важко заробляти протягом всього життя. Результат я уже описував в попередній частині: внутрішній ринок мертвий, а з країни фактично викачано всі обігові гроші. В такій економіці нічого привабливого для інвестора нема, наш максимальний рівень - допоміжне виробництво в дуже невеликих, майже кустарних, обсягах.

Проблема ускладнюється тим, що ми постійно пропонуємо іноземному інвестору те, що йому в таких кількостях не треба. А щось інше ми запропонувати не можемо через те, що не здатні осмислити потенціал подібних можливостей. В результаті у нас цілі ринкові ніші пустують: їх ніхто не заповнює, що всередині країни всі гроші сконцентровано в фінансово-промислових групах, а їм - як ми уже говорили вище - цікаві тільки і виключно корисні копалини та паливно-енергетичні ресурси, бо їх можна вигідно продати "за справжню ціну". Отже, необхідно зробити так, щоб гроші прийшли сюди зовні. Самі, причому, прийшли - і залишились працювати тут, а не попали в фінансовий пилосос, і тут же були вивезені в офшори. Необхідно, щоб сюди прийшов світовий венчурний капітал, здатний побачити потенціал там, де його не побачимо ми самі. І все це упирається в проблему закритості України для світу: не лише економічної, а й чисто інформаційної. Спробуйте для практики визначити поняття, з якими асоціюється в світі Україна. Це дуже просто: корупція, війна, бідність. В результаті для західного інвестора ми представляємо собою велетенську білу пляму, в якій нема нічогісінько цікавого.

Фредерік Брукс, один із класиків проектування складних програмних комплексів, якось написав величезну статтю під назвою "Срібної кулі немає", присвячену проблемам розробки складних програмних комплексів. Економіка в цьому плані нічим не відрізняється від, наприклад, системи масового обслуговування - а тому висновки Брукса в тій же мірі застосовні і тут. Вони надзвичайно прості, і полягають в усвідомленні простого факту - неможливо повторити чужий успіх, тому що збоку видно тільки чисто зовнішні фактори, і не видно внутрішніх. Саме тому кожне "економічне чудо" унікальне: воно відбувалось саме тоді, коли його творці усвідомлювали, що копіювання не дає результату. Це все одно що побудувати літак із соломи, і думати, що він полетить - бо форма така сама.

Замість копіювання Брукс запропонував будь-яку складну систему розпочинати із ретельного проектування, базуючись на трьох базових постулатах:

• аналізувати масовий ринок, щоб уникнути створення того, що уже можна купити, і творити унікальне;
• замість створювати зразу велику систему, краще спочатку створити ядро, яке потім нарощувати;
• виявляти і включати в процес розробників, здатних запропонувати нові концепції розвитку ядра.
  

Погляньмо, що такого унікального ми можемо запропонувати світові, що можна потім конвертувати в залучення капіталу.

Одним із можливих способів відкриття України та залучення миттєвого капіталу є "економіка вражень", характерна для VI технологічного укладу. Вона тільки набирає силу на Заході, і ми можемо прокотитись на її хвилі як вправні користувачі, і скористатись її енергією, щоб почати підніматись самим. Зверніть увагу, соціальні мережі на Заході застосовуються для того, щоб ділитись враженнями. Люди їздять кудись, викладають мільйони фотографій, діляться розповідями про те, що бачили чи почули. Це тільки ми могли соціальні мережі перетворити на арену політичних битв - бо для нашої свідомості іншого застосування для неї немає: наші громадяни займаються виживанням, їм не до вражень. А там людей цікавить саме це. Вони забезпечені матеріально, і тепер бажають побачити чудеса світу, і поділитись ними із іншими.

А в Україні таких чудес - на кожному кроці. Але зовні про це ніхто не знає. От просто поцікавтесь, кому з-за кордону відомо про просто фантастичний Тараканівський форт, де є не лише залишки старовинної фортеці, а й мережа підземних ходів та бункерів. Або про загублене місто Червоногород, яке знаходиться в урочищі Червоному, що на Західній Україні. Хто знає про чарівні простори Розточчя? Про острови - Монастирський, що в Дніпропетровську, чи Чорний Острів на Херсонщині? Про селище Вилкове, що знаходиться в дельті Дунаю, і буквально стоїть на воді? І таких місцин в Україні - сотні, якщо не тисячі.

Якщо ви думаєте, що я говорю про туризм, то помиляєтесь. Я говорю про "хайп", економіку вражень.

Слово "хайп" (hype) в англійській мові значить "перебільшення", оскільки є скороченням від "гіпербола". Позначають ним раптовий сплеск цікавості до чогось, що раніше не помічалось людьми. Він буває стихійним, а буває цілеспрямованим, із певними економічними цілями. В нашому випадку - це привертання уваги до України як місця, куди можна привезти технології, і де можна витратити гроші.

Створити "хайп" на пустому місці не можна. Необхідна якась яскрава подія, або якась яскрава річ, яку люди захочуть побачити на власні очі, а не дивитись в роліках на Ютубі, або в телевізійних сюжетах. В Україні уже була така подія - Євромайдан, який привернув увагу до України всього світу. І це треба було негайно конвертувати в економічні наслідки: необхідно було реконструювати Майдан, перетворити його на економічний та політичний форум країни, куди запрошувати людей з усього світу. Як мінімум вони б приїздили сюди витрачати гроші. Малий бізнес швидко б зметикував, як можна заробляти на гостях, і отримав би хороший зиск - на сувенірах, супутній продукції, книжках, розважальних заходах. Як максимум, сюди приїхали бізнесмени, і побачивши, що у нас пустують цілі економічні ніші, привезли б із собою той самий необхідний нам інвестиційний капітал. Західний Інвестор не знає слова "нэ трэба". Якщо він бачить пусту нішу, він біжить її негайно займати, поки на ній не зірвали куш конкуренти.

Замість цього ми повернули Майдан до його попереднього вигляду: нудний і сірий ампір, навіть Будинок Профспілок досі не реконструйований. І тепер уже пізно, бо "хайп" завжди швидкий і ситуативний. Далі нам так не щаститиме, і сплески цікавості нам доведеться генерувати самостійно, і умови забезпечувати на порядок жорсткіші, ніж у випадку Майдану - який міг і без всяких умов стати точкою залучення капіталу.

• нам необхідне жорстке антиофшорне законодавство. Всі гроші, які сюди приходять, тут і повинні працювати;
• нам необхідне відкриття нашого банківського ринку для іноземних банків. Досі він був закритий тому, що наш олігархат потребував суворого контролю за банківською системою і зручного інструменту для вивезення капіталу. А нам необхідні надійні банки як рушійна сила економіки - яким зможе довіряти і громадянин, і бізнесмен;
• нам необхідне пільгове оподаткування для малого та середнього бізнесу. Він повинен мати можливість і вільний капітал для того, щоб швидко адаптуватись до сплесків хвиль "хайпу";
• нам необхідне високотехнологічне супроводження бізнесу. Грубо кажучи, нам необхідний аналог Square - це американський сервіс такий, він дозволяє малому підприємцю прямо на своєму планшеті мати повний автоматизований комплект для ведення документації фірми - від бухгалтерської до звітної. Це зробить його більш мобільним;
• нам необхідне міцне ядро правоохоронної системи, які здатна забезпечити безпеку людей і здійснення реального правосуддя на порівняно невеликій території, максимум розміром міста;
• нам необхідна сильна місцева громада, яка дозволить ефективно використати кошти, отримані під час дії ефекту "хайпу", і пустити їх на життєво важливі речі.
  

"Хайп", як я казав вище, завжди локалізований. Тому нам немає потреби перетворювати всю країну. Треба робити це послідовно, вибираючи точки для створення сплеску цікавості, і роблячи перетворення точково - по рекомендаціям Брукса. Спочатку одне місце, маленьке. Потім більші. Потім ще більші, а потім процес охопить всю країну. Принцип той же самий, що й при зміні технологічного укладу: він теж починається з таких точкових перетворень, які потім починають виникати все частіше і частіше, перетворюючись на хвилю, яка несе із собою фундаментальні зміни в суспільстві.

Аналогічні принципи можна застосувати не тільки стосовно "економіки вражень". До процесу відкриття України можна - і треба - долучити наш ІТ-сектор, це допоможе йому вийти із стану замкненості на себе, і стати органічною частиною новітньої української культури та економіки.

Мало кому це відомо, але українські програмісти мають дуже великий потенціал в ігробудівництві. О, звісно, ми навряд чи зможемо створити гру рівня StarCraft чи там, The Elder Scrolls. Зате ми можемо взяти своє на ринку незалежних ігор. Більше того, кожна гра - особливо із добре і грамотно продуманим світом - дозволяє розгорнути цілу допоміжну індустрію. Це книги, комікси, колекційні матеріали - всім цим може зайнятись малий бізнес, і побудувати на цьому успіх. Заодно це дозволить залучити інвестиції під розробку інших ігор такого же класу, і популяризуватиме Україну в світі.

В цьому ми навіть не піонери. Індонезійці створили гру DreadOut, в якому органічно поєднали японську традицію "надприродніх ужастиків", дуже популярну на Заході, і індонезійську міфологію. Зараз навколо неї утворилась навіть ціла субкультура, яка не лише зробила країну відомою, а й принесла із собою інвестиції в індонезійський ІТ-сектор. Причому я говорю не про потенціальну можливість. Українці уже створювали подібні ігри, навколо яких можна розгортати допоміжну індустрію - просто вони не були помічені, так і залишившись "чимсь всередині білої плями".

Найяскравіший приклад - картинка, винесена на початок статті. Це не арт, а реальний скриншот із надзвичайно красивої і оригінальної гри Cradle, створеною маленькою компанією "Flying Cafe for Semianimals". Можливо, їй навіть варто присвятити окрему статтю, тому що в її сюжеті цінними є не лише візуальний ряд і звукосупроводження, а й глибоке філософське підгрунтя - на рівні романів Гібсона і Стерлінга, творчість яких сценаристи глибоко переосмислили. Це - заділ не лише для чисто технологічного розвитку, а й культурного.

Крім того, значний потенціал складає наша оборонна промисловість. Зараз вона практично повністю працює на експорт, а повинна - на власну армію. Що може бути краще для обкатки нових видів озброєнь, ніж військові дії - а вони у нас на передовій йдуть постійно. Більше того, відкрита демонстрація потужності українського озброєння на фронті деморалізовуватиме ворога, і покаже світу, що ми варті підтримки. У нас там не "боротьба нанайських хлопчиків", як це виглядає зовні в даний момент, а справжня війна, де українці демонструють звитягу і технологічний прогрес навіть попри скруту.

Знову ж таки, я говорю не про потенціал, а про реальність. Просто подивіться перелік високотехнологічної зброї, яку регулярно демонструє і експортує Україна. В цей же список слід додати літакобудування, і навіть проектування атомних реакторів (так-так, у нас і таке виробництво є, просто не задіяне).

Так що основа для створення хвилі перетворень у нас є - події, місця, люди, готові працювати і відкривати для світу Україну. Безумовно, це лише один із прикладів можливого запуску української економіки. Цілком можливо, що є й інші.

Необхідне лише бажання і політична воля.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО