Історія - вельми непроста штука. Вже хоч би тому, що моя вчителька української колись (здається, ще в радянський час) підкреслила мені червоною пастою слово «вельми». Нема, мовляв, такого слова.

Що вже казати про історичні факти! Вони то є, то нема - як мудро сказав хтось із радянських сатириків, «ми живемо в країні з непередбачуваним минулим».

Так я про взаємини українців з поляками. Що українці під час т. зв. «Волинської різанини» винищували поляків - це історичний факт. Хоча сумнівно, чи було це саме геноцидом, як вирішив Сейм Польський. Ну але раз вирішив, то вирішив, хай буде здоровий.

Що так само фактом є пригнічення українців на їхніх власних землях, що це пригнічення коїли поляки, які так і називались - колоністами - й тим самим принципово були не кращі за гітлерівців (хоч і не були такі жорстокі)... Ну - теж історичний факт.

А врешті-решт прийшли так звані «Совєти». І вказали всім іншим їхнє місце. 1947 рік, операція «Вісла», оце все.

Поганенько знаю поляків, але маю тверде відчуття, що визнання Сеймом «геноциду» на Волині - це не так російська спецоперація, як спроба вирости у власних очах. Ось ми, мовляв, які круті! Можемо визнати історичну провину аж цілої української нації! Російської ще страшнувато, пруської та австрійської (хто там ще їх мочив, як дітей, у XVIII ст.?) - тим паче. А української якраз.

А українці образились - і собі туди ж: оті поляки на нас наїхали, то й ми на них наїдемо теж, теж визнаємо геноцидом дії «загонів самооборони». На тій же Волині, тоді ж.

...Не те, щоб я мав тут рецепт для виходу із ситуації. Все-таки поляки почали перші (як гнітити в старовину, так і приймати провокаційні постанови зараз). І наче б слід відповісти якось адекватно. Але що є «адекватно» - питання... Можна ж так і ХІІ століття згадати. Поляків у Києві.

Але, коли на те пішло, краще вже XVII - поляків та українців у Москві.