Слухайте, невже я один така потвора? Мене не заводять заголовки типу "Украинские шпажисты разгромили россиян на Олимпиаде в Рио". А от ні на крихітку не заводять. Тому що перед тим українські шаблістки програли росіянкам і посіли друге місце в командному заліку, і я не вважаю це національним приниженням.

Головою я розумію, що це природно – вболівати за своїх. Але це не привід для маніфестації патріотизму. Патріотизм тут узагалі ні до чого. Це взагалі про щось зовсім інше. Те, що в Орді на державному рівні зловживають смачними пігулочками для спортсменів, – якраз доказ того, як потворно змішувати ці два явища. У мене ще досі у вухах лунає голос радянських коментаторів, які розповідали, що медалі на тій чи іншій олімпіаді, тому чи іншому чемпіонаті – торжество ленінської політики в галузі спорту.

Нині вже всі розуміють, що спорт – усього лише різновид шоу-бізнесу. А я би волів змагатися в кількості трансплантацій органів, або підготовлених програмістів, або кілометрів збудованих автострад, або квартир для ветеранів АТО, або, зрештою, доступних басейнів – тоді кількість медалей стане природною функцією від усього вище перерахованого.

Так, чути наш гімн над стадіоном у Ріо приємно. Але я хотів би його почути над стадіоном у Донецьку, ось це буде справжній кайф!