Михайло. Тоді, в 1945, йому було 11. Він влетів до рідної хати із криком: "Бандити!". Мати побігла до стайні рятувати головний скраб родини – корову. Не встигла – на порозі її наздогнала куля. Тато не добіг до лісу кілька кроків. "Ох, Михасю!" – останнє, що почув хлопець, який пірнув у кущі.

Коли нападники відійшли, Михайло повернувся в село. Хати не було – її спалили разом із бабцею, яка не мала сили вийти на двір. Хлопець поселився в сусідньому селі, у свого дядька.

Менше, ніж за рік, весною 1946, напали й на це село і вбили дядька. Він став сиротою. Прийняли в чужу родину. Оскільки сім'я була польсько-українською, їх не виселили наступного 1947-го. У 50-тих він виїхав з Польщі до Канади. 

Анна. Батьки з маленького лемківського села повірили, що "там на Україні" жити краще. Добровільно поїхали в на той час Кіровоградську область. Тоді вперше зрозуміли, що таке совєтська пропаганда,  – на місці їх чекало типове "ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні".

Вирішили тікати додому. Возами, навантаженими усім незначним скарбом та маленькою Анною. Їхали довго – 11 тижнів. Дорогою скарбу стало більше – народилося ще одне дитя. На кордоні за хабар стали тимчасово "поляками", яких вивозили на захід. Врешті вернулися на рідну Лемківщину. Але вже як "злочинці", що ухилялись від "добровільного" переселення. Ховалася від тих, хто допомагав виявити "добру волю", в циганському таборі.

Зрештою, на початку 1947-го, заспокоїлося, осіли. Весною почали обробляти землю, нарешті на свій урожай. Не дочекалися – в кінці квітня почалася акція "Вісла".

Лемківську родину закинули за сотні кілометрів від рідної хати. Нова оселя раніше була німецькою, поки її господарів теж не викинули з дому, ще далі на захід. Жили серед чужих, боялися проявити себе українцями. Потім виявилося, що інші теж боялися і насправді були своїми. Але країна своєю для Анни так і не стала. Тому за першої нагоди поїхала до Канади, де знайшла маленьку Україну і зустріла свого українця – Михайла.

P. S. Своїми спогадами поділился нині несподівані гості в Українському інституті національної пам'яті, розповіді яких записала для архіву усної історії Тетяна Ковтунович.