Незалежність України зручніше оцінювати крізь призму минулого. Найбільше досягнення України на сьогодні в тому, що вона відбулася в наших головах. Я більш-менш регулярно відслідковую суспільні процеси, заглядаючи до робіт наших соціологів. Ті зміни, які зараз відбуваються, - просто фантастичні. Причому саме після Майдану соціологічні графіки виглядають як тектонічні зсуви в українській свідомості, коли йдеться про патріотичні почуття. За один-єдиний рік, 2013-2014-ий, зростання цього показника відбулося у рази. Це про щось говорить.

Найголовніше, що відбулося за ці роки, що Україна відбулася в головах у свідомості українців. Мені видається, це найголовніше. Виросло покоління, у якого нема сильної ностальгії за минулим.

Бо одна з небезпек розвитку будь-якої країни - це коли суспільство надто сильно ностальгує за минулим. Шукає там ідеальні форми правління і сподівання того, що колись буде так як було. В нас виросло покоління, яке не ностальгує і це фантастичний трамплін для майбутнього злету.

Українці взагалі доволі дивна нація. З одного боку це нація мрійників. Наприклад, наш внесок у розвиток аеронавтики і космонавтики є аномально великим. Більшість подібних нам націй внесли значно менше у цю історію. Маю на увазі Сікорського, Корольова, а з ними ж працювало чимало українців. Але без мрії про політ все це не було б можливим.

Тепер про те, що нам не вдалося. Найбільша проблема як на мене - це брак довіри. Це стосується як довіри до звичайних людей, так і до політиків і державних інституцій. Україна багато років не мала власної державності і для багатьох українців до сьогоднішнього моменту держава на стала своєю. Люди не переосмислюють державних інституцій незалежної України, як інструмент у своїх руках і не довіряють державі. З іншого боку саме ця частина українського суспільства часто є найбільш патерналістично налаштованою. Ми не довіряємо державі, але водночас вимагаємо від неї благ для себе і при тому не беремо громадянської участі в її роботі, як в інституції.

Це найбільша проблема - побудова довіри між різними людьми і до державних інституцій. Тут можливі два шляхи: з одного боку це залучення людей до творення нових інституцій, з іншого боку державні інституції мають бути більш ефективними. Це є найбільша проблема, яку ми поки що не змогли подолати всі 25 років і це є найбільшим викликом на найближчі часи.
Є ще один виклик - це небезпека популізму. Звідкіля він береться? Завжди є спокуса давати прості відповіді на складні запитання. Завжди є люди, які не глибоко знають про різні проблеми і готові повірити політикам, які зловживають на популізмі.

Українцям треба багато вчитися і зокрема тому, як функціонує суспільство і держава. Інакше є небезпека, що на тлі незадоволення економічною ситуацією, на виборах можуть посилитись ті політики, які зловживають популістичними гаслами. І це є небезпека, бо зазвичай популісти ні до чого доброго не призводять. Ніколи ще не було такого, щоб популісти увійшли в історію, як якісні реформатори. Рузвельт і Черчилль, наприклад, не були популістами. Вони увійшли в історію, бо давали чесну відповідь на виклики, перед якими стояли їх країни. Черчилль говорив британцям: "Я вам не обіцяю нічого доброго, окрім крові і поту". Зрештою завдяки відповідальному лідеру Британія стала однією із переможниць у Другій світовій війні.

Україні теж треба розуміти, щоб без відповідального лідерства і без свідомого вибору громадян нічого не вийде. І це є один із найбільших викликів на сьогодні.