Откровення реального лідера нації, продемонстроване у святковому телеспілкуванні із суспільством, корінним чином відрізняється від диспозиції формального лідера, виражена у спічі на параді.

Виключно помилковим є самоідентифікація Порошенка, як представника еліти. Політичний клас був і є навіть не контр, а квазіелітою, яка є антиподом елітарного сенсу українського планетарного феномену, про що влучно та адекватно сказала Тимошенко.

Метафористична претензія на риторичну дотепність про плентання у хвості політичного класу, який Порошенко вважає елітою, можна продовжити таким чином, що на етапі його «елітаризму» цей хвіст відвалюється, як зайвий, як гальмо, як руйнівний рудимент.

Заява про те, що нинішній режим, іконостас якого вишикувався за сталінськими лекалами обабіч мавзолею ще живого вождя, виправляє «колективний гріх» усіх попередніх владних формацій, взагалі перебуває у площині політичної карикатури. Яка форма цього виправлення? Гріховний податковий геноцид чи гріховна мінська капітуляція?

На відміну від смикання окупанта за вуса словами Маяковського, окупанта, який так і не був названий саме цим своїм зловісним титулом, Тимошенко вперше сформулювала постановку нового питання українського, а не московського порядку денного, - замість мертвонародженого нормандського формату - формат будапештський. Виключний резон: припинення війни належить шукати там, де було гарантовано мир. Цю ідеологему української зовнішньої політики, запропоновану у День Незалежності лідером довіри народу, належить покласти в основу усього комплексу зусиль планетарного масштабу для врегулювання військового міждержавного конфлікту у Європі.

Дивним було би почути від Порошенка постулат про унікальність української нації, про духовну велич українського народу, оскільки його олігархічний за походженням державний менеджмент не передбачає таких цінностей. Тимошенко цю невичерпність українського Духа назвала головним пріоритетом, який виведе Державу на той вершинний рівень, на якому перебуває Нація.

Василь БАЗІВ для UAINFO