Річниця визнання Росією незалежності грузинських автономій - Абхазії і Південної Осетії - ще недавно була для нас подією чужого життя і чужої політики. Але зараз, коли ми пропускаємо те, що відбувається на пострадянському просторі через призму анексії Криму та окупації частини Донбасу, до цього рішення Москви варто придивитися уважніше.

Це - урок для тих, хто вважає, що конфлікти з Росією вирішуються швидко і для цього достатньо нашої доброї волі. Не вирішуються і не досить. Конфлікт у Грузії почався ще до розпаду Радянського Союзу. Його організатором був союзний центр. Але керівництво нової - демократичної - Росії - зовсім не збиралося сприяти відновленню територіальної цілісності Грузії.

Громадянам цієї країни здавалося, що повернення до влади колишнього першого секретаря ЦК компартії Грузії Едуарда Шеварднадзе з його великими зв'язками у Москві і популярністю на Заході буде сприяти вирішенню конфлікту. Але вигнання грузинського населення з Абхазії відбулося саме за Шеварднадзе.

Ця катастрофа багато в чому визначила популярність політиків, які орієнтувалися на Захід і розраховували відновити територіальну цілісність за його підтримки. Такий підхід обумовив перемогу на президентських виборах одного з лідерів «революції троянд» Міхеїла Саакашвілі. Але втрата тієї частини території Абхазії і Південної Осетії, яку все ще контролювали з Тбілісі і вигнання грузинського населення з Південної Осетії сталося саме за Саакашвілі.

При всьому тому - я б не став скидати з рахунків цього факту - президентом Росії під час загострення конфлікту в Абхазії був демократ Єльцин, а президентом Росії під час грузинсько-російської війни - Медведєв, якого сприймали як реформатора путінського режиму. Так що не будемо замикатися на Путіні. Організатор конфліктів на пострадянському просторі - Кремль. І персоніфікація тут ні до чого.

Так що конфлікт із Росією - якщо на Кремль не буде суворого міжнародного тиску - може тривати десятиліттями. Саме тому, що для Москви територіальні конфлікти - інструмент впливу на сусідні країни. І вона не поспішає від цього застарілого, але ефективного інструменту відмовлятися.

Але при цьому подібні кроки лише підсилюють ізоляцію самої Росії. Її керівництво розраховувало, що після визнання Москвою незалежності Абхазії і Південної Осетії приклад Росії наслідує багато інших країн. Цього не сталося. Дотепер цю незалежність - крім Росії - визнали лише три країни. При цьому є надія, що після неминучого краху популістських режимів у Венесуелі і Нікарагуа нова влада цих країн це визнання відкличе. Визнання показало справжній рівень впливу Росії не тільки у світі в цілому, а й на пострадянському просторі. І анексія Криму через шість років тільки підкреслила, що оцінка Росії як ізольованої держави без справжніх союзників не була помилковою.

А це означає простий висновок. Росія може бути організатором конфліктів у чужих країнах як завгодно довго. Але виграти в цих конфліктах вона не здатна.