Позитивні історії про лікарів

Він стояв у кабінеті і обклеював потріскану шафу веселими шпалерами. «Так набагато краще, правда?», - сказав цей молодий лікар, до якого я прийшла на прийом. Це приємно здивувало: відчувалось, що працювати він хоче, ентузіазму вдосталь. Але найголовніше те, що він уважно вислухав скарги та поставив мені правильний діагноз. Це був його перший робочий тиждень. Людей під кабінетом не було. А вже через півроку пацієнти від самого ранку займали черги, щоб потрапити на прийом до Павла Вікторовича. І старенькі бабусі, яким лиш дай покритикувати та побурмотіти, із захопленням розповідали про «улюбленого лікаря».

А ще пригадую, як до мене на виклик майже відразу приїхала «швидка» - гострий пієлонефрит. Потім тиждень лежала у безкоштовному відділенні. Щодня заходили лікарі, цікавились про самопочуття. Було навіть безкоштовне харчування: супи, прості салати, інколи риба. Ніхто від мене не вимагав хабаря. Правда, ліки купувала за власний рахунок.

Щодо пологів. Народжувала я безкоштовно, попередньо ні з ким не домовляючись, незважаючи на те, що була важка вагітність. Ліки купувала за власний рахунок: усе обійшлося у 800 гривень. Зі мною була дівчина, яка платила гроші за «особливе ставлення». Однак із її розповідей стало зрозуміло, що народжувала вона як всі - без «золотих простирадл» та уваги зі сторони медперсоналу.

Хочу сказати, що наші лікарі - здебільшого людяні, іноді, правда, різкі, однак я ніколи не бачила ні хамства, ні безвідповідальності. Ніхто ніколи вимагав хабарів. Можливо, не всі повірять, однак один мій знайомий хірург робив нескладну операцію «на віру» - тобто пацієнтка обіцяла оплатити її пізніше. Потім вона... зникла назавжди.

А всі ці історії, коли лікарі йшли на Донбас, щоб під кулями витягати поранених? Коли медики безкоштовно лікували наших бійців, працюючи понад людські можливості? Про хороших лікарів говорять мало - це нікого не цікавить. Ми заявляємо, що «всі лікарі продажні», «вони залишають помирати біля кабінетів» тощо.

І навіть, якщо у нас був позитивний досвід спілкування з представниками даної професії, все одно переконані - нічого вони не роблять просто так, вони збайдужілі та нахабні. У страшних випадках, коли пацієнт помирає, ми завжди звинувачуємо українських лікарів - не залежно від того, чи був дійсно він винен.

Не треба забувати, що нині лікарі працюють у стресових та дефіцитних умовах, де кожен пацієнт вимагає особливого ставлення, безкоштовних ліків, виливає накопичений роками негатив та звинувачує їх у прогресуванні захворювання.

Медична неграмотність

В українців немає культури профілактики хвороб: поки не схопить, будемо бігати із скрюченою спиною, будемо терпіти до останнього головний біль, самі собі назначимо таблетки та будемо лікуватись народними методами. Флюорографію робимо щороку? А щорічні огляди? А потім кого будемо звинувачувати в хворобі - лікарів чи самого себе?

А ще прекрасно знаю, коли лікарі призначають курс лікування певними ліками, то пацієнт не завжди ретельно його дотримується: пропускає прийом, зменшує дозу, часто - взагалі замінює антибіотики на інші аналоги, які є в аптеці.

Щодо медичної грамотності, то українці часто не довіряють лікарям, натомість вірять новоспеченим народним знахарям, бабусям із сусіднього під'їзду, а також дивним порадам від «експертів» в Інтернеті. Ось наприклад останніми роками серед мам з'явилась «мода» - вони відмовляються робити дітям щеплення. У них є геніально простий аргумент - «я читала в Інтернеті, що хтось десь помер від щеплення». Треба «подякувати» нашим ЗМІ, які нагнітають паніку, а не скрупульозно пояснюють батькам про потенційні ризики такої відмови.

Медична грамотність починається з того, що ти знаходиш баланс між абсолютною самовпевненістю та цілковитою довірою до лікаря - треба читати, цікавитись, шукати. Нехай краще буде параноя здоров'я, аніж потім депресія через хворобу. Відсутність медичної грамотності серед українців - вина влади, яка завжди обходила цю тему, цнотливо прикриваючись іншими, «важливішими», справами. І коли в наш час високих технологій людина лікує рак прикладанням капустини до хворого місця, втрачаючи при цьому дорогоцінний час, - це вина влади, яка не вберегла репутацію українських медиків, не розкрутила «позитивну пропаганду» нашої медицини.

Звинувачуємо - не тих

Кілька запитань до роздумів. Хто винен, що в Києві дівчинка ледь не померла від правцю - лікарі, у яких не було потрібних вакцин чи держава, яка її вже рік не закуповує? ЇЇ чудом врятували волонтери та суспільний резонанс. А хто винен, що в лікарні відсутні необхідні для життя прилади - лікарі чи держава, яка не фінансує цей заклад? У цих випадках часто звинувачуємо медперсонал державних закладів, а не обрану владу.

Не може бути хорошої медицини у тій країні, де безлад у всіх сферах. У нас міністри охорони здоров'я змінювались приблизно через рік: прийшов, розгріб документи і пішов. З 2000 року в Україні було п'ятнадцять міністрів!

Зараз у нас є виконуючий обов'язки міністра, однак немає ніякої впевненості, що Уляна Супрун протримається в своєму кріслі достатню кількість часу, щоб започаткувати успішний процес реформ.

Нам надзвичайно важлива міжнародна політика, а не власне здоров'я. Усі ми мріємо про Євросоюз, а не про поліпшення рівня нашого медичного обслуговування.

А найголовніше, що ми влаштовуємо двобій «лікар-пацієнт» замість того, щоб налагодити конструктивний діалог та боротись за спільну ідею: розвиток сучасної системи охорони здоров'я. Лікар - не ворог, а товариш по нещастю, заручник чиновницької байдужості. Наш обов'язок щодня нагадувати владі, що нам не байдужа тема здоров'я, повинні вимагати від чиновників конкретних дій.

Тема оновлення арсеналу медичного обладнання та закупки необхідних медикаментів має бути темою номер один для влади: адже її щодня потребують наші військові - від цього часто залежить життя українського патріота. Його врятують від смерті побратими, а згубить - байдужість влади.