Можна виділити кілька негативних особливостей мислення сучасного українця - це ті негативні установки, через які з'являється роздратування, розпач, емоційне виснаження. Треба мислити позитивно - це не проста формула успіху, а необхідні ліки для кожного з нас.

Налаштування на негатив. Ми так звикли до поганого за роки незалежності, що нам апріорі важко визнати позитивні зрушення у певних сферах. Ми скрізь шукаємо потаємний зміст і будь-яку новину сприймаємо негативно, особливо якщо вона стосується політики чи економіки. Українці завжди розраховують на найгірший варіант, навіть якщо це буде найпрекрасніша ініціатива. Тренд «всепропало» - це не жарт, а важлива особливість нашого мислення, яку у своїх прогнозах недооцінюють політичні експерти.

Категоричність у оцінюванні вчинків. Українці часто не бачать відтінків, палітра їхнього мислення зводиться до двох категорій - «чорне» та «біле». Будь-який вчинок публічної особи розглядається через чорно-білу призму і помилка може коштувати дуже дорого: герой за лічені години перетвориться у антигероя. Сьогодні Савченко - надія для України, а завтра - дурепа. Сьогодні Лещенко - прекрасний журналіст, а завтра - головний ворог країни. Сьогодні Муравський - патріот та бездоганний фотограф, завтра - нікчемний плагіатор. Докази, переконання та вибачення здебільшого не діють: картина намальована, акценти розставлені, особі, яка зробила помилку, в українських реаліях відновити репутацію дуже складно.

Лицемірство. Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима. Корупціонер сварить корупціонера - найяскравіша картина сьогодення. Ми кричимо, що всі хабарники, а потім йдемо до лікарні й даємо гроші за «особливе ставлення». Заявляємо, що треба платити податки, а самі отримуємо пухкі конверти. Нинішні політики - це наше гіпертрофоване відображення. Той, хто крав з роботи папір та ручки, ставши чиновником крастиме державні гроші: хтось більше, хтось - менше. Хто привів на роботу «по блату» двоюрідного брата, згодом приведе до держслужби своїх тіток та дядьків. Ми пробачаємо собі ці маленькі «хитрощі», однак не пробачаємо це політикам. А вони ж не впали з неба, вони - це ми. Боротьба з корупцією - це не лицемірні висловлювання на кшталт «я не крастиму і буду жити в хрущовці», а виховання самого себе та своїх дітей, об'єктивний моніторинг та створення суспільного резонансу навколо порушників закону.

Зловтіха. Якщо виправдались негативні прогнози українця, то часто він буде захлинатись від зловтіхи. «Я попереджав» - ці слова надовго засядуть в його серці. Навіть коли від цього прогнозу постраждає і сам українець, він буде отримувати від цього задоволення: такий собі зловтішний мазохізм. Від цієї особливості мислення немає ніякої користі, натомість зловтіха робить людину безсердечною.

Бажання повчати. Українець любить давати безкоштовні поради - це для багатьох як хобі. Іноді ця риса спілкування набуває гротескних форм. Багатії будуть повчати студентів, як вижити на звичайну стипендію, заскорублі холостяки розповідатимуть сімейним парам про те, як віднайти гармонію в шлюбі тощо. Люди, які постійно повчають, викликають супротив та роздратування: поради мають бути дозовані як ліки, передозування викликає отруєння.

Амбіційність та впертість. Це не заяложена фраза, а величезна проблема української державності. Перед смертельною небезпекою українці здатні об'єднатись, однак потім ті, хто стояв пліч-опліч, здатні поперегризати один одному горло. У кожного прокидається «маленький гетьман». Іноді навіть у простих розмовах два українці, які займають діаметральні точки зору, будуть сперечатись до останнього: поки не перейдуть межу коректного спілкування. Вміння вибачатись та поступатись - це не слабість, а сила волі та бажання знайти компроміси. Цього нам дуже не вистачає.

Нездорова емоційність. У своїх висловлюваннях українці не стримують запалу: вони часто мислять емоціями, а не розумом. Цей емоційний град затьмарює здоровий глузд і на цьому прекрасно спекулюють політтехнологи - перемикають увагу українців від надважливих суспільних тем на безглузде обсмоктування кісточок. Про це давно відомо, однак ми щоразу потрапляємо у цю емоційну пастку.

Псевдоекспертність. В українців є надзвичайно цікава риса: вони можуть годинами розмірковувати про все на світі. Рідко хто промовить таку фразу: «Вибачте, я не експерт». Бабусі в селі розмірковують про міжнародну політику, кондуктор в тролейбусі «знає» про економічний стан США більше, аніж випускники провідних інститутів. І навіть коли звичайний українець буде розмовляти із всесвітньовизнаним експертом у певній галузі, то я не певна, що у цій битві титанів переможе останній.

Читайте також: ТОП-5 звичок жителів села, які відверто дратують

Читайте також: ТОП-10 найфантастичніших змін у свідомості українців