Коментарів по гарячих слідах зустрічі лідерів 20 країн було більш ніж достатньо, але вони переважно мали тією чи іншою мірою емоційний характер. Тепер, після декількох днів, можна спокійно та раціонально розібратися в тому, що ж дійсно означала ця зустріч.

Адже що продемонстрував світові саміт G-20 у китайському Ханчжоу? Так по суті нічого сенсаційного, і політично і економічно значущого. Вчергове підтвердилася та проста істина, що країни двадцятки, визначені механічно, за величиною ВВП, ніякої економічного, а тим паче політичної єдності не утворюють, а тому визначати розвиток світової економіки з усім бажанням не можуть.

Зрозуміло, Євросоюз, сам по собі входить до G-20, - все ще досить міцне інтеграційне об'єднання, незважаючи на Брекзіт. Із ним досить тісно фінансово та економічно взаємодіють США і Канада й певною мірою Австралія. Але ось що спільного, наприклад, у Китаю і Бразилії, у Мексики та Саудівської Аравії, Японії та Аргентини або у Індії та ПАР? Тому жодні спільні рішення на G-20 не ухвалюються, а спільні декларації мають просто загальний характер і нікого ні до чого не зобов'язують. Головний сенс саміту - переговори на його полях між лідерами різних держав для пошуку вирішення регіональних і глобальних проблем.

Для Володимира Путіна, виключеного після анексії Криму з «Великої вісімки», формат «Великої двадцятки» - справжній подарунок. Де тепер ще можна неформально поспілкуватися з Обамою, Меркель чи Олландом? Тільки на G-20! Щоправда, в Ханчжоу жодної радості від зустрічі один з одним явно не відчували ні російський, ні американський президенти.

Деякі прокремлівські ЗМІ, зокрема й за межами Росії, поквапилися охрестити саміт у Ханчжоу «тріумфом Путіна», який, мовляв, переможно повернувся до світової політики. Насправді до тріумфу дуже далеко. Домовитися щодо Сирії не вдалося, і з метою натиснути на Росію Обама відразу після Ханчжоу оголосив про символічне розширення антиросійських санкцій.

Зрозуміло, що американський президент під завісу хотів би закарбуватися в пам'яті сучасників і нащадків мирним врегулюванням в Сирії, щоб вчергове довести, що не дарма отримав Нобелівську премію миру. Він навіть розробив план мирного врегулювання, що красиво виглядає на папері: повне припинення вогню на усій території Сирії, заборона польотів сирійської авіації і початок спільної американо-російської повітряної операції проти ІДІЛ. Біда лише в тому, що для того, щоб підтримувати всеосяжне перемир'я в Сирії і роз'єднати протиборчі сторони, буде потрібно введення до Сирії міжнародного військового контингенту, більшого за чисельністю, ніж відповідні контингенти у Боснії та Косово, тобто щонайменше тисяч сто солдатів, взяти яких нізвідки.

Обама явно не збирається направляти до Сирії американські війська, інакше він би давно це зробив. Але й порожньої угоди, яка буде діяти тільки на папері, Обама не хотів би підписувати. Крім того, в американського президента немає якогось чіткого розуміння того, який він хоче бачити Сирію без Асада - в яких межах, з яким політичним режимом, з якими межами автономії окремих етнічних та конфесійних груп. У російського президента, навпаки, чітке розуміння того, якою б він хотів бачити майбутню Сирію, є. Країна має залишатися під владою Асада або, в крайньому випадку, будь-якого іншого, менш скомпрометованого, представника того самого клану, а всі його опонентів, хоч ісламістів, хоч демократичну опозицію, має бути придушено й знищено озброєною рукою і за допомогою «обмежених контингентів »російських та іранських військ, а також ліванської «Гезболли».

Виняток Асад готовий зробити, можливо, тільки для курдів, які можуть отримати ту чи іншу міру автономії й стати його союзниками у боротьбі проти усіх інших збройних угруповань. Однак подібний сценарій абсолютно неприйнятний як для усіх інших учасників сирійської громадянської війни, так і для США й усіх держав близькосхідного регіону, за винятком Ірану. Тому Путін і Обама під кінець президентства останнього можуть підписати ще одну угоду щодо врегулювання в Сирії, можливо навіть за участю інших великих держав і деяких учасників сирійського конфлікту. Проте таку угоду напевно спіткатиме доля усіх попередніх, які великі держави раніше укладали з сирійського питання.

Для України єдина хороша новина у зв'язку із цим полягає в тому, що і Росія, і Америка нині, як видається, облишили нещодавно таку популярну ідею «розміну України на Сирію». Малося на увазі, що Росія відмовиться від підтримки Асада й піде на врегулювання сирійського конфлікту на американських умовах, а Америка, у свою чергу, відмовиться від підтримки України в протистоянні з Росією і переконає своїх союзників, так само як і Київ, піти на врегулювання конфлікту на Донбасі на російських умовах, тобто фактично піти на капітуляцію перед вимогами Кремля. Зараз, очевидно, цю розмінну комбінацію за участю багатьох незалежних гравців визнано занадто складною для реалізації. Тепер Москва і Вашингтон намагаються знайти умови для взаємних обмінів і компромісів тільки в рамках сирійського конфлікту. Однак і тут шанси на досягнення реального врегулювання залишаються примарними.

Іншою важливою світовою проблемою, що унаочнилася на саміті в Ханчжоу, стало зростаюче протистояння Америки та Китаю в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Дещо комічним символом цього стала історія з трапом, який господарі так і не подали до американського президентського літака. Важливішим тут є те, що переговори, що стосуються розмежування в Південно-Китайському морі, не принесли жодних результатів. Китай відмовився визнавати рішення міжнародного арбітражу із цього питання, та ще й дорікнув США та Південній Кореї за намір розмістити американські ракети ПРО на південнокорейській території для захисту від північнокорейської ракетно-ядерної загрози. А тут якраз приспіло й чергове ядерне випробування у КНДР.

Протистояти зростаючим амбіціям Пекіна Вашингтон, очевидно, міг би за рахунок посилення своєї постійної військово-морської та військово-повітряної присутності як у Південно-Китайському морі, так і в далекосхідних водах, не зупиняючись при цьому перед можливими збройними інцидентами як з Китаєм, так і з Північною Кореєю. Однак Обама, безсумнівно, на жодні драматичні кроки у цьому питанні в останні місяці свого президентства не піде, дозволивши вирішувати цю, так само як й інші зовнішньополітичні проблеми, своєму наступнику. А під завісу американський президент встиг ще втратити обличчя в історії з новообраним президентом Філіппін, цією регіональною enfant terrible.

Той публічно нагрубіянив йому, після чого Обама скасував раніше заплановану зустріч із главою Філіппін. Однак, задовольнившись формальними вибаченнями, Обама все-таки зустрівся з норовливим філіппінцем всього через три дні. Зрозуміло, що Філіппіни - важливий союзник США проти Китаю. Але така втрата обличчя в Азії американській політиці може дорого обійтися.