Цікаві партії вилізають з усіх щілин перед виборами у Росії. Більшість з них – відверто агресивні, з антиукраїнською риторикою і допотопним уявленням про геополітику. Звісно, що всі вони є орлами з путінського гнізда, просто самому Путінові чи його однопартійцям не пасує висловлюватися настільки брутально і агресивно. Але все, що у Путіна на умі, те в тих партійців на язиці.

Партія "Родина" – одна з них. Російський політолог Олег Іванов, який регулярно публікується на сайті цієї партії, а також і на сайті кума Путіна Віктора Медведчука "Украинский выбор", ставить просто-таки глобальні завдання перед Росією. І одне з найважливіших питань: що робити з Україною.

Тут нічого дивного й оригінального, бо це питання гостро стоїть на порядку денному ще з доби Солженіцина, коли він планував, як "абустроіть Расію", а заодно Україну і Казахстан. Після того хитрий казахський президент хутенько пересунув столицю на Північ, бо якраз на північну частину Казахстану накинув око нобелівський лауреат.

Ми з тих солженіцинських планів лише покпили, а дарма. Бо Путін якраз і діє за його схемами.

Чим є Україна? На це питання відповіло вже десятки російських шовіністів на чолі з Путіним, який назвав нашу державу "лоскутной".

Не відстає і О. Іванов: Україна для нього "временное, абсолютно случайное политическое образование. Украина никогда не была, не есть сейчас и, беру на себя смелость утверждать, никогда не будет феноменом. Ну разве что для тех, кто всерьез верит в неведомых укров, прилетевших с Венеры, выживших после катастрофы на Атлантиде и хлебосольно пригревших изгнанного из Эдемского сада Адама. Украина всегда была частью России именно как феномена, независимо от государственных границ, в которых существовали национальные экономики и народы".

Відмова у державному будівництві – це основний аргумент у всіх спічах російських нацистів. Вони не визнають жодним чином той факт, що українська держава існує, попри усі негаразди і кризи, а тим більше не визнають її існування в минулу епоху. Вся українська державність, на їхню думку, лежить уже багато віків у Москві. Може, навіть відтоді, коли й Москви ще не було.

Далі О. Іванов наводить відому фразу Отто фон Бісмарка про те, що "Могущество России может быть подорвано только отделением от нее Украины...". Фразу, якої Бісмарк ніколи не говорив, але дуже популярну в середовищі різноманітних російських ідеологів. Цією фразою вони люблять часто козиряти і демонструвати міфічний таємну змову Європи й Америки розчленити і знищити Росію.

"Мы должны осознать, что существование Украины невозможно вне России, – продовжує О. Іванов. – Украина была, есть и будет частью нашего общего феномена и вопрос только в том – в какой форме и как скоро произойдет восстановление исторической справедливости".

Цікаво, що такі самі думки висловлює і чимало європейських журналістів та політологів, щиро вважаючи, що Україна мусить і надалі перебувати у сфері впливів Росії, бо, мовляв, Україна мала відіграти ключову роль у путінському Євразійському Союзі. І жодним чином цьому не можна перешкоджати, бо це порушить баланс сил. Тобто те, що Україною правив злочинний клан Януковича вкупі з російськими агентами, які немилосердно розкрадали країну, їх уже не цікавить. Нехай би й далі розкрадали, але при цьому трималися Росії.

Про український народ, який "исторически принадлежит к русскому миру", писали вже всі, кому не ліньки, а російським шовіністам вторили й деякі європейські політики. Національні інтереси Росії раптом стають для них дуже важливими, і саме їх треба оберігати, хухати на них і дмухати. При цьому національні інтереси України, Грузії, Молдови до уваги не беруться. Єдині, кому ще "височайше" дозволено перебувати поза російськими мацаками – країнам Балтії.

Для тих, хто вважає, що російськомовність українців нічим нам не загрожує, наведу ще одну цитату зі статті О. Іванова. Він вважає, що кидати напризволяще російських окупантів і колаборантів ОРДЛО жодним чином не варто, бо ці "республики представляются не столько "лишними ртами", сколько своего рода плацдармом для расширения "русского мира" дальше, имея в виду в первую очередь Запорожье, Харьковскую, Одесскую и Днепропетровскую области. Для большинства живущих здесь Россия очевидно ближе, чем, скажем, Польша или какая-нибудь еще восточноевропейская страна. Язык общения – русский. Историко-культурные связи очевидны и не отрицаются".

Ось вона ключова фраза: "Язык общения – русский". Це той кит, на якому й тримається уся російська агресія. Бо за уявленням пересічного росіянина, кожен українець, який розмовляє російською мовою, теж "русскій". А отже – свій.

Звичайно, при цьому допускається, що серед тих "своїх" є й заблукалі вівці, які піддалися укропівській агітації, але на них ніхто зважати не буде, бо є висока мета – повернути Росії усі її землі.

Тому не має значення, чи зміниться щось після Путіна. Переважна більшість росіян ще довго не позбудеться імперського мислення. А отже, високий рейтинг довіри забезпечений буде лише для політиків саме з імперським мисленням. І, як бачимо, імперське мислення присутнє навіть у риториці так званої російської опозиції. Здебільшого, кишенькової.

На жаль, наша влада на проблему русифікації, яка з новою силою затопила Україну, особливо у дитячих садках, школах і вищих навчальних закладах, дивиться крізь пальці. На розпачливі волання батьків русифіковані чиновники Міністерства освіти відповідають безглуздими відписками. А тим часом метастази "русского міра" усе ширяться і розростаються.

Єдиний вихід – повернутися до того стану, який був запроваджений у 1920-тих роках за періоду українізації. Життєво необхідний закон про українську мову. Такий самий, який діє в інших країнах. Нічого не треба вигадувати. Закон Ківалова-Калєснічєнка, на жаль, і досі не ліквідований, хоча в Росії свято переконані, що російська мова у нас заборонена.

Отак і живемо за законами російських агентів. Агенти повтікали, а їхні закони ще діють. Це унікальний парадокс.