Українська письменниця, журналіст, головний редактор всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» та лауреат Шевченківської премії Любов Голота пише на своїй сторінці в соцмережі Facebook:

Є в мене колишня співробітниця, яка вже кілька років має інвалідність першої групи.Тримають її на світі добрі люди - прихожани церкви та священник, до яких прийшла після того,як захворіла, рідна мати з сестрою.

Коли цій, ще й не сорокарічній жінці дещо розвиднюється,вона набирає мій номер телефону. Говорить завжди одне: хочеться їй гарно вбратися, зробити модну зачіску в перукарні на площі Шевченка, взяти таксі й приїхати в редакцію,бо дуже любить своє робоче місце.

Поговорить з нами, подивиться і поїде додому...

Я погоджуюся з усим, про що Жінка мовить.Вона мені вірить...

Я б їй теж вірила, аби перед цим вона не розповідала мені про те, як її носять у ванну. Якби я не знала, що важить вона кілограмів тридцять п'ять, не більше, і навіть кілька кроків - велика мука для неї. І як затято не хоче, аби її такою бачили...

Зовсім недавно сказала, що їй снився с у м б у р смерті. Що було дуже страшно, бо смерть була навколо - без образу, невидима і невідступна. І знову - про зачіску.Про таксі. Про поїздку, яка має бути радісною...

Сумбур смерті. Я почала про це думати. Очевидно, що він існує. Що він навколо нас. Більше того, ми його не помічаємо - нарочито й підкреслено: люди у військових одностроях майже щодня повідомляють про смерть одного чи кількох бійців, ніколи не називаючи імен.

Для більшості ця звістка залишається числом, не набираючи обрисів людських облич і, навіть, чисельності.

Сумбур смерті гуляє вздовж українських магістральних і польових шляхів, залишаючи вицвілі паперові вінки, пластикові квіти або й кам'яні обеліски на узбіччях доріг і поглядів подорожніх,- ми звикли, що суспільство щороку втрачає в автокатастрофах люду скільки,що це дорівнює населенню середньостатичного районного містечка.

І хіба не погибельний сумбур у тому, як місто ховає своїх мертвих, - у цих зіжмаканих ритуалах, в тисняві кладовищ, в якомусь особливому присмакові поминальних цукерок, що їх роздають сусідам та співробітникам, відвізши покійника з моргу на цвинтар,-покаянно і діловито похиливши голову...

Сумбур смерті - невідворотна ознака нашого часу в трофічних язвах самотності, байдужості, озлобленності, захланності. Смерть втрачає свою висоту, а може й трагічну красу, а може й дату, коли кожна людина, пройшовши путь від колиски до труни, покидає цей світ в іншій особливості, в і н ш і й о д н а к о в о с т і.

Пам'ятаєте прислів'я про те, що яка не є людина, а двічі буває дивною: коли одружується й коли вмирає...

Урочистий чин смерті - невідворотнього кінця життя, поволі витісняється сумбуром, і що тому є причиною - безлюб'я, себелюбство, втома від немилосердностей і злорадності життя, вимирання поколінь і безпорадної байдужості тих, що заступили на зміну? Хто спородив в нашій уяві оцей сумбур,- поневажена Смерть чи ми самі?!

...Жив-був дід Макар, прожив дев'яносто літ. Нажив семеро дітей, втратив дружину і одне око.. .Якогось дня повідомляє дітям, щоб прийшли до нього і щоб кожне принесло одну улюблену страву. Так і зробили, дивуючись. За столом дід Макар попросив налити йому чарку, подякував кожному, випив.Сказав синові заграти на гармошці: - буде танцювати! Затанцював. Отепер, каже, буду вмирати! Йдіть, як буде треба - покличуть вас! Я спати лягатиму. І ліг, і заснув. А на світанку - навіки.Тепер ця історія - як казка. І смерть - як казка..

Або ще: знав, що вмирає, один наш великий сучасник. Почувши останню хвилину, попросив синів: підведіть, не хочу лежати на спині, горілиць перед смертю! Хочу зустріти її стоячи.

Був бунтівним. Був і залишився прямостоячим.Смерть мусила пошанувати його і випила останній подих, як поцілунок життя.

Кожна людина дивною буває, коли любить, і коли вмирає.Сумбур любові прекрасний.Сумбур смерті - пекельний...