Мені було за що ненавидіти і школу, і вчителів. Але найбільше гнітить, що сучасним учням пощастило не набагато більше – пише письменник Юрій Винничук.

Школу я не любив. А ще дужче не любив піонерських таборів. Вони були мені до такої міри ненависними, що потім довго снилися – буцім мене залишають у таборі ще на два тижні, а в школі – на другий рік. Так само, як потім снилася армія, в яку мене забирають знову, бо я нібито не дослужив.

Піонерські табори були переважно зрусифіковані, хоч і були розташовані в Галичині. Бо вихователів та піонервожатих присилали бозна-звідки. Піонерські пісні були теж переважно російські: "Взвєйтєсь кастрамі сініє ночі. Ми піанєри – дєті рабочіх".

Але я не був дитиною "рабочіх". Зрештою, дуже мало було в тих таборах дітей "рабочіх", бо була проблема з путівками. Тим більше не було дітей "рабочіх" в Артеку. Та й мене там ніколи не було, бо батьки мої не належали до тодішньої еліти.

Якщо згадати, які я знання почерпнув зі школи чи з навчання на філології, то можна сказати з певністю: дуже мало. Усьому, що я знаю, навчився самотужки.

Твори української, зарубіжної чи російської літератури, які були в програмі, цікавили тільки частково, бо читав я багато, та переважно не те, що входило до програми. А багато з того, що входило, не читав. Я не прочитав романів Льва й Олексія Толстого, Ромена Роллана, Шолохова, Фадєєва, Анни Зегерс, Еміля Золя, Жорж Санд, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха...

Із прочитаних книжок пам'ять моя вибирала для запам'ятовування лише те, що було для мене цікавим. Тому коли на екзамені викладач запитав, як звали собачку Ізольди, я сміливо відповів:

– Імені собачки не пригадую. Зате можу назвати французьких поетів-символістів, яких я читав, – і починаю сипати іменами.

Викладач задоволено кивав головою, хоча ці знання й не входили до програми.

Школярем, а згодом студентом філології, я вчив якісь дивні речі, які мені в житті так ніколи й не згодилися. Відтак я усі їх позабував. Тепер я не відрізню прислівник від прийменника, префікс від суфікса, тангенс від котангенса, не маю вже зеленого поняття, що таке амфібрахій, анапест, хорей і ще купа усіляких чудасій. Запитання про різницю між складносурядним реченням і складнопідрядним викличе в мене знічене морщення лоба. З назвами відмінків теж проблема.

Від давньоукраїнської та старослов'янської зосталася лише безсмертна фраза, яку треба розкласти на окремі слова: НЄВОПІЗДЄЧЕНДО. Вона мене й досі тішить. Підказка: тут чотири слова. Цілком пристойних. Кому не вдалося – читайте внизу.

Усі ці глибинні знання мені не придалися навіть за тієї умови, що я став письменником. Я пишу, не знаючи усіх цих штукенцій, і вважаю, що дітей треба вчити не анатомії вірша з усіма хореями та ямбами, а образності, метафоричності, розумінню підтексту. Натомість діти зі школи виносять єдине тверде уявлення про поезію, що там мусить бути рима. Вони не знають, що поезія – це місце, де слова зустрічаються вперше, як вважав аргентинець Леопольдо Луґонес.

Шкільні підручники переповнені такими рудиментами, як натруджені материнські руки, як небачені сучасними міськими дітьми сівалки, борони, плуги, комбайни і трактори. Дитячі сільські віршики домінують у читанках над міськими.

Згадуючи школу, я, звісно, не можу відокремити її від щасливих років дитинства, від покійних дідусів і бабусь, від тата і мами. Від літніх канікулів на селі і можливості побачити те, що теперішнім дітям рідко вдається: як орють плугами, як косять косами, а жнуть серпами, як мелють борошно у млині, як гуркочуть лотоки млина на річці, як масло збивають, як доять корову, як толокою будують хату з дерева, глини і соломи, як місять глину з соломою ногами...

Бачу себе малого серед заростів тютюну, вищого за мене, бачу тютюнове листя, завішене попід стріхами. Коли воно висохне, його будуть різати ножами, а потім робити з газети самокрутки. Бачу джунглі конопель, ще ніким не заборонених, теж високих і лапатих. Бабуся тіпає їх в дерев'яній терниці. А перед тим цілий тиждень вимочувала у копанці, придушивши камінням, щоб конопля не спливала. Вимочені коноплі немилосердно смерділи, вода теж, що аж здихали у ній пуголовки. Недарма у "Лісовій пісні" чортик Куць нарікає на Лукашеву матір: "Пропасниця їх досі б'є за те, що озеро коноплями згидили".

Усе це для розвою моєї уяви і чуттєвості давало більше, ніж сидіння на уроках. На фізиці чи математиці в момент, коли учитель дивився в журнал, аби визначити, кого викликати до дошки, я зосереджував усю силу свого чаклунського таланту і повторював: не мене, не мене, не мене... Але Гаррі Поттером я не був. А чергова двійка приносила контакт з тріпачкою, паском або віником.

Після кожних батьківських зборів я піддавався екзекуції. І наперед готувався: запихаючи в труси складений у кілька разів рушник. А потім не забував верещати, як недорізаний, аби батьки не здогадалися про мою хитрість.

Читайте також: Відірвані роки: наша школа як гальмо поступу

То як же я міг полюбити школу? Я ненавидів і її, і вчителів. Не дарма й прізвиська у них були відповідні: Клізма – учителька української мови і літератури, Кобра – учителька географії, Гібон – учитель фізкультури.

Але був учитель фізики й математики, якого ми називали ніжно Ґєньо – Євген Княгиницький, ми всі його дуже любили, він прищеплював нам любов до України більше, аніж учителі-гуманітарії.

Школа й зараз забиває дітям голови непотрібними знаннями, вчить викривленому уявленню про літературу, змушуючи зубрити сумнівної якості віршики, писати примітивні твори. Дітям, які грають в комп'ютерні ігри, пірнають у світ інтернету, записують своє відео і закидають його в YouTube, забороняють користуватися калькулятором. І хто забороняє? Учителі, для яких комп'ютер – терра інкогніта. 

Різницю між українськими дітьми в Україні і в Америці я знаю. В Україні школярі надто скуті, їх треба підганяти, щоб вони на зустрічі з письменником проявляли активність. В Америці школярі, розсівшись на підлозі великого спортивного залу, буквально засипали мене запитаннями без жодного учительського стимулювання. Я просто не встигав відбиватись.

Читайте також: "Дрімуче царство безглуздя", – батько гімназиста написав листа міністру освіти про завантаженість дітей

А найбільше мене гнітить те, що сучасні школярі, на відміну від мого й пізнішого покоління, геть не мають часу на розваги, а домашні завдання мусять готувати разом з батьками. Інакше не дадуть ради.

Можна лише уявити собі, якими словами вони будуть згадувати у дорослому віці свою школу.

І обіцяна підказка: нєвопіздєчендо – це "нє вопі здє, чендо", тобто "не кричи тут, чадо" (дитино).