Сучасна політична ситуація у світі характеризується зростанням напруженості між основними гравцями на тлі наростання глобальних і національних економічних, екологічних, соціальних та інших проблем, а також бажанням цих гравців, радше, використовувати зазначені проблеми один проти одного, ніж спільно шукати способи їх уникнення чи подолання.

Розігруючи свої політичні партії, Росія, Китай, США йдуть на підвищення ставок.

У безпековій та оборонній сферах ця гра зайшла так далеко, що спроба підняти напруження на наступний рівень може спровокувати відкритий глобальний конфлікт.

При цьому "українське питання" - далеко не єдине і далеко не найскладніше в цій грі.

Навіть у своєму регіоні Україна не є окремим питанням чи проблемою, а сприймається, як частина ширшої картини у протистоянні від Балтики до Кавказу та Середземного моря між Росією і США, Росією і НАТО, Росією і ЄС.

Читайте також: Путин перешел очередную «красную черту». США и Европа начинают просыпаться

Але, крім цієї регіональної "гарячої точки", є значно складніші та більш вибухонебезпечні "геополітичні розломи" від Японії до Філіппін (із багатьма гравцями й учасниками, кожен із яких представляє ще більші союзи чи об'єднання) і від Сирії до Ємену (з великою кількістю регіональних учасників, які мають тісні або й союзні відносини з найбільшими ядерними державами). Імовірність масштабного загострення з переростанням у глобальну війну з участю всіх основних гравців у зазначених двох регіонах, можливо, навіть вища, ніж у Європі чи конкретно в Україні. На сьогодні Україна позбавлена можливості вести активну міжнародну політику з урахуванням усіх зазначених і неназваних зон конфліктів чи конфліктних інтересів.

Україна не має ефективного уряду, здатного на таку гру, не має ресурсів для такої гри, не має об'єднаного суспільства, яке могло би швидко знайти відповідь на перші дві проблеми. За цих обставин розмова про те, що для України краще (подальше загострення чи поступове згасання напруженості) або створює потенційно кращу ситуацію, - виключно теоретична вправа. За будь-якого розвитку подій, зокрема в протистоянні Росії зі США, НАТО і ЄС, викликає серйозний сумнів здатність нашої держави не лише впливати, а й скористатися можливостями, які створюватимуть відповідні тенденції.

Подальше загострення відносин і зростання напруженості між РФ і США, НАТО і ЄС видається вірогіднішим сценарієм. Схоже, РФ стратегічно вирішила, що "війни ніколи більше не відбуватимуться на російській території", і розпочала масштабну гібридну агресію проти Заходу.

Можливо, Росія не планувала цього на нинішньому етапі, а просто виявилась втягнутою у відповідні процеси через помилковий прогноз реакції Заходу на окупацію Криму та війну на Сході України. Наразі не зрозуміло, чи є в росіян тверезий розрахунок наявних ресурсів для такої війни, чи є план виходу з неї.

Водночас, попри значні структурні проблеми у власній економіці, Росія активізує невійськові компоненти гібридної агресії (інформаційні та ідеологічні диверсії, кібернетична війна) з дрібними військовими провокаціями (які, цілком можливо, керуються одним - приховати драматичну різницю у звичайних озброєннях між РФ та Заходом).

Мета такої політики - створення для Заходу великої кількості комплексних внутрішніх і зовнішніх проблем, які послаблять його до такої міри, що він або втратить здатність чинити опір РФ, або буде змушений піти на домовленості з Росією (на сьогодні низка російських представників держави та неурядового сектору закликає до укладення "нового Гельсінського договору", хоча зрозуміло, що під цим - погано замасковане бажання отримати "нову Ялту").

Попри здатність РФ вести агресивну наступальну кампанію, наразі незрозуміло, чи досяжна поставлена росіянами мета. Захід (з обох боків Атлантичного океану) спершу перейшов до політики "стримування і діалогу", але останнім часом дедалі частіше можна почути про нинішню ситуацію, що вона "гірша за холодну війну", а то й про "невідворотність прямого збройного конфлікту з РФ". Конфлікт перебуває в такій стадії і має так багато компонентів, із власною внутрішньою логікою, - що передбачити можливість кардинальної зміни тенденції до наростання протистояння наразі важко.

Логіка конфронтації бере гору. На сьогодні видається очевидним, що чим більше ускладнюються відносини між Заходом і РФ, тим сприятливішою для України стає ситуація у питанні вирішення маленьких тактичних завдань: пояснити, що немає "української кризи", а йде війна; що Мінських домовленостей неможливо виконати (щонайменше, деяких пунктів з їхніми формулюваннями).

Але ситуацію, коли загострення відносин між Заходом і РФ перейде у стадію збройного чи неконтрольованого протистояння, слід вважати смертельно небезпечною для нашої держави. По-перше, хоча такий розвиток подій сьогодні виглядає більш імовірним у Сирії, не виключено, що саме наша держава може стати тим театром бойових дій, де розгортатиметься зазначене збройне протистояння між РФ і Заходом.

По-друге, Україна не має союзників. У разі початку світової війни ми або залишимося без будь-якої допомоги ззовні (при нездатності політичної еліти забезпечити внутрішню єдність), або муситимемо обирати сторону протистояння без жодних гарантій безпеки чи навіть потенційних вигод для себе (єдиний вірогідний спосіб реалізації популярного українського пропагандистського гасла про те, що на Донбасі Україна захищає європейські цінності). Найімовірніше, така ситуація матиме драматичні наслідки для українського народу та української державності. Менш вірогідний сценарій нормалізації відносин між РФ та Заходом несе в собі цілком реалістичну загрозу, що "українське питання" і стане предметом компромісу - згодою Заходу на встановлення якоїсь форми домінації Росії над Україною з одночасним зменшенням "присутності" РФ в якихось інших регіонах.

Така домовленість не відбулася досі виключно через те, що наразі Росія демонструє недоговороспроможність, цілеспрямовано підвищує ставки у глобальному торзі, загострює ситуацію й не виявляє інтересу до компромісу із Заходом на інших, ніж російські, умовах. "Найкращим" варіантом для України в контексті гіпотетичної "глобальної нормалізації" може бути згода між РФ і Заходом про статус-кво в Україні. Росія не рухається далі, Україна не намагається повернути території (насамперед - Крим), Захід стримує Україну, зберігаючи над нею протекторат.

Читайте також: ТОП-9 возможных сценариев, которые могут привести к войне между США и Россией

Але неодмінною передумовою такої домовленості є необхідність для Заходу усвідомлювати Україну частиною свого правового, ціннісного, політичного, культурного і безпекового простору. З огляду на нинішній стан боротьби з корупцією, реформ, стан розвитку громадської думки (нетерпимість, нетолерантність у питаннях, які є чутливими для європейців) і суспільної організації (олігархат), таке сприйняття України несформоване і навряд чи виникне в найближчій перспективі. Іншою проблемною стороною рішення про "статус-кво" є те, що воно не зобов'язуватиме Росію відмовитися від невійськових форм агресії - економічної, політичної, культурно-гуманітарної, інформаційної. Чи варто нагадувати, що Україна не виробила ніяких ефективних форм захисту у зазначених сферах.

За таких обставин теоретична домовленість про "статус-кво" не буде тривалою. Усе це наштовхує на думку, що найкращим, з погляду інтересів України, варіантом розвитку відносин між Заходом і РФ на найближчу перспективу могло би бути "контрольоване загострення". Збереження поміркованого рівня протистояння, без переходу до відкритих збройних форм.

Україна потребує більше часу для вирішення концептуальних проблем внутрішнього і зовнішнього розвитку. Але, по-перше, вірогідність розвитку подій за цим сценарієм - не найвища. Окрім цього, зазначений сценарій передбачатиме замороження конфліктів в Україні на невизначену перспективу. Хоча, слід визнати, позитивних сценаріїв для України наразі просто не існує.