І я не виняток. Ми, «пересічні громадяни», а, простіше кажучи, «ніщєброди», відрізняємося від чиновників з 95 чи то квартирами, чи то картинами тільки обмеженістю наших можливостей. Нам просто розгулятися ніде і ні на що.

А так - ми такі ж жлоби, як і вони. Тільки мінімізовані. Навіщо мені, наприклад, 17 сумок? Так, це не Біркін. І красна ціна кожній з них - плюс-мінус 500 грн. Але їх сімнадцять! І деяких я не торкаюсь роками.

Навіщо мені кілька пар прекрасного шкіряного взуття (купленого ще за Ющенка), яке я доберегла до того, що тепер не можу взути? Одне - через зависокі підбори, інше - через завузьку (тепер вже, коли стопа постійно набрякає!) колодку.

Я знаю, звідки в мені цей жлобізм. Фрейд ні хріна не петрав у дитячих травмах, бо йому йшлося тільки про секс. Простояв би він все дитинство в чергах. Черга за цукром - 1987 рік, боротьба з алкоголізмом. Я стою в черзі 3-4 години, потім зміняє мама. Черга з 6-тої ранку, щоб зайти до взуттєвого, який відчиняється о 9-тій, а там на полицях - одні бурякові капці (сарафанне радіо обіцяло, що «викинуть дефіцит», але підвело).

Мама веде мене шити зимові чоботи на замовлення, але до майстра теж черга, і в ній треба відмічатися. Хтось пам'ятає, що таке «відмічатися в черзі»? Ні? Це коли треба в певний день тижня прийти на визначене місце на перекличку. Провтикав свій прихід - вилетів з черги. Якщо черга на чоботи розписана на два місяці вперед, значить, на перекличку треба прийти вісім разів. Хоч ти хворий, хоч мертвий - відсутність з поважних причин нікого не хвилює.

А черги за трусами та колготами, які «викидали» в універмазі «Україна»? Спочатку черга, щоб тільки зайти до відділу - він не вміщає всіх охочих. Потім битва за самі труси - і нарешті, вже щаслива черга, до каси.

У мене вдома був дерев'яний гриб зі шляпкою розміром з невелике яблуко - знаєте, навіщо він був потрібен? А бавовняні нитки №10 (товщина) - про щось говорять? І те, і друге - для штопання. Я обламувалася штопати колготи, я просто стягувала краї діри і зашивала звичайним швом - і вони тут же проривалися в іншому місці.

У моїй родині не було генетичної пам'яті на Голодомор - батькові корені з Західної України, материні - з Росії. Тому в нас не було культу їжі, культу закруток, трилітрових банок з помідорами, мішків з картоплею «на зиму» тощо.

Але в мені епоха тотального дефіциту далася взнаки культом шмоток. Я люблю їх збоченою любов'ю. Я не люблю їх носити, я люблю їх ЗАПАСАТИ. Бо я знаю, що таке їх відсутність.

А ще я знаю, що таке відсутність грошей - це вже досвід дорослого життя. І мене вже нічого не змінить, хіба що завтра Білл Гейтс відпише на мене свої статки.

Мусять пройти покоління, проминути «тіні і тіні тіней», і, може, тільки тоді всі суспільні прошарки в Україні відпустить цей гнітючий страх - лишитись без нічого...