«У Онищенка є чотири кейси записів з компроматом на Порошенка», «За словами Онищенка, Порошенко підкупляв нардепів грошима МВФ», «Онищенко передав компромат на президента спецслужбам США»... В українській політиці розгорівся черговий скандал, до якого щодня підливають усе більше олії та підкидують нові дрова. Запах смаленого вже відчувається, але... Якими ж насправді будуть наслідки механізму, що запустили одкровення сумнозвісного депутата-втікача? Чи стануть ці записи каталізатором серйозних процесів у житті нашої країни? Чи справу швидко замнуть, а її резонанс розвіється, так і залишившись на рівні обговорень у «Фейсбуці»? Та чи взагалі є цей компромат насправді? Відповіді на ці запитання, швидше за все, ми дізнаємося ще не скоро.

Результат поки що тільки один - обвинуваченнями в політичній корупції репутацію президента вкотре серйозно заплямовано. Вся ця історія підштовхнула поміркувати над одним цікавим запитанням. А чого взагалі варта репутація в українському політикумі?

Спробуймо від великої політики зробити різкий поворот на 180 градусів і пригадаймо, як у дитинстві всіх нас вчили прописних істин - шкоди не робити, речей без дозволу не брати, уроків не прогулювати, в школі вчитися сумлінно... А коли купляли новий одяг, із ноткою строгості в голосі просили бути обережним. Так, одну-дві маленьких плямки з новенької білосніжної футболки можна вивести. А після декількох прогулів і двійки за контрольну можна вчасно взятися за голову і закінчити семестр із підсумковою п'ятіркою в табелі. Однак із вимазаною вщент у смолі футболкою вже нічого не зробиш. Без бажання вчитися - замість знань з'явиться лише клеймо двієчника. А коли почнуть називати крадієм, то вже скоро залишатиметься думати про репутацію в іншому місці - за ґратами. Мораль така, що хорошу репутацію важко заробити, але легко втратити.

Читайте також: Охоронцю Порошенка, який нібито носив гроші для підкупу депутатів, подарували квартиру у центрі Києва

Деякі плями вивести попросту неможливо. Якщо у випадку з брудною футболкою ще можна сподіватися на чудодійний мийний засіб, то з особливо темними репутаційними плямами справитися не вдасться. Який вихід? «А чому б просто не «забити» на ту репутацію? Є інші методи, як сподобатися людям», - подумали собі одного разу українські політики і... думають так досі. В Україні для більшості політиків репутація має далеко не першочерговий пріоритет, ба більше можна сказати, що часом вона взагалі не має значення. Перебільшення? Мовляв, як же можна побудувати політичну кар'єру, не слідкуючи належним чином за своєю репутацією? На жаль, можна - доводить український політикум.

Щороку неодноразово складають антирейтинги політиків, фахово аналізуючи їхню репутацію. Дуже часто згодом виявляється, що результати цих антирейтингів ледь не співпадають із підсумками соціологічними досліджень рівня підтримки цих політиків населенням. Сумний життєвий парадокс, який доводить, що в Україні попросту відсутній інститут репутації.

Одного політика звинувачують у корупції та фінансових махінаціях, другого - у державній зраді, третього - у зв'язках з організованими злочинними угрупованнями, четвертого - в очевидній невідповідності витрат доходам, а п'ятого - у плагіаті та отриманні нечесним шляхом наукових ступенів... У свою чергу шостий, сьомий, восьмий і дев'ятий взагалі умудряються поєднувати в своєму політичному бекграунді ледь не всі перелічені звинувачення. І в цей же час у кожного з цієї брудної дев'ятки політиків продовжує процвітати політична кар'єра. У багатьох випадках навіть серйозно скомпрометовані політики і чиновники продовжують займати свої посади, а часом і отримують підвищення. «Чому? Як це їм вдається?», - запитую я, озираючись на інші цивілізовані країни. А там усе просто та прозоро. У країнах з розвиненою демократією звинувачення, які залишаються без переконливого спростування, часто здатні поставити хрест на кар'єрі скомпрометованого політика. Як мінімум, для чиновника такий скандал призведе до відставки. Пригадаймо хоча б, як прем'єр-міністр Ісландії подав у відставку після скандалу з панамськими офшорами.

Чому репутаційні механізми в Україні не спричиняють належного відсіву нечесних скомпрометованих політиків? Чому хороша репутація досі не є вагомим фактором в українській політиці? Якщо шукати відповіді на ці запитання виключно в межах вітчизняного політикуму, то їх знайти досить легко. Середньостатична українська партія Х візьме до своїх лав політика Y, проігнорувавши його темне минуле, в обмін на n-ну кількість того чи іншого ресурсу. Репутація також не завадить новоспеченому депутату Y продовжувати рух кар'єрними сходинками далі, якщо він знайде, що запропонувати чиновнику найвищого рангу Z. Ця схема працює десятиліттями. Погляньмо на склад нашого парламенту через призму років. Більшість політиків, незважаючи на хронічно низький ККД, умудряються просиджувати у Верховній Раді n-ну кількість скликань, лобіюючи з року в рік виключно свої інтереси. Завдяки системі «договорняків» тут постійно лише одні Х, Y і Z, які періодично міняються місцями. Вдається до стін парламенту деколи проходити і чесним політикам A, B і C, але їх мало, тому їхні ініціативи легко блокують політики, яких ми символічно прозвали останніми літерами латинського алфавіту.
Із гнилим політикумом і його системою усе зрозуміло, та є одне «але». Цих же Х, Y і Z до влади приводить сам народ. Погана репутація значить галочці в бюлетені - не завада, так? Чому? Невже українці досі не сформували чіткі критерії політичної репутації? Створюється враження, що, за великим рахунком, немає загальноприйнятих уявлень про те, які вчинки забезпечують політику хорошу репутацію, а які, навпаки, роблять його «політичним трупом». Спілкуєшся з людьми - та начебто все розуміють. У теорії відповідають правильно, проте на практиці погане від хорошого відрізнити не можуть.

Читайте також: Компромат Онищенко может отправить Порошенко в нокаут - Зеркало недели

У демократичних країнах кар'єра політиків з подібною до наших із наскрізь підмоченою репутацією вже давно була б завершена. Чому? Бо громадянське суспільство на серйозні помилки відповідно серйозно реагує. Натомість українці ставляться до політичних чварів, або радше «розбірок», як до шоу-бізнесу. «Хліба та видовищ!» - за цим примітивним принципом живе значна частина суспільства. Скандали трапляються регулярно, проте належної реакції на них практично немає.

Два роки тому умовного політика Y звинуватили в зв'язках із мафією - Виборець почув про це з телевізора, сказав декілька «незлих, тихих слів» на адресу Y і перемкнув канал. Рік потому журналісти опублікували серію розслідувань корупційних схем політика Y - Виборець переглянув матеріали і написав декілька гнівних коментарів у «Фейсбуці». Ще через рік у країні вибори. Політик Y у складі партії Х красномовно обіцяє золоті гори з екранів усіх телеканалів. А за місяць до голосування Y за власний кошт ремонтує актовий зал у школі, де вчиться син вищезгаданого Виборця. Минулі гріхи забуті. Виборець ставить галочку навпроти прізвища Y в бюлетені та з відчуттям виконаного обов'язку виходить із виборчої дільниці. Кінець історії. Звичайно, вся ця маленька вигадана оповідь умовна, проте вона певною мірою слугує шаблоном для поширеного типу Виборця.

Такій поведінці громадянського суспільства вже поставили діагноз - синдром акваріумної рибки. Люди так само хаотично плавають, не помічаючи, що рухаються по колу і забуваючи, де вони пливли 10 хвилин тому. Більшість досі не навчилася складати пазл образу того чи іншого політика, забуваючи або просто ігноруючи його бекграунд. Критичне системне мислення в цієї більшості, на жаль, відсутнє. Темні сторінки минулого та погану репутацію компенсує популізм, «гречка» та інші прийоми масової маніпуляції. Ось, наприклад, журналісти пишуть, розслідують, готують розгромні викривальні матеріали, а належної реакції від суспільства немає. Наслідки сумні та очевидні. Якщо людям наплювати на репутацію політика, то йому на власну репутацію тим більше наплювати.