То українці все-таки ксенофоби чи ні? Кажу відразу: так. Але не всі. Я зараз покладаюся не на соціологію, а тільки на непрямі дані, свідчення, враження – і дозволю собі припустити: відсотків зо два з нас виражені ксенофоби. Решта українців, боюся, все-таки ні.

Соціологи якраз, попри всю недосконалість матеріалу, який доводиться досліджувати, мають свої критерії для цього конкретного предмета. Наприклад, відповідь на запитання: чи хотіли б ви, щоб ваша дочка вийшла заміж за представника того чи того етносу, соціальної групи, віросповідання (про сексуальну орієнтацію, звісно, ніхто не питає, не доросли ще)? Чи бажали б ви, щоб вашим сусідом був циган / єврей / киримли / переселенець зі Сходу / біженець із Сирії? Ну якось так, офіційно це називається "соціальна дистанція", або "шкала Боґардуса". Проте абсолютної ваги такі цифри практично не мають, вони лише дають якесь уявлення про динаміку процесу, тобто їх можна порівнювати самі із собою. Далі питання інтерпретації.

Читайте також: У Москві однокласники довели до суїциду втікача з Донбасу

Суспільні настрої в такій тонкій і водночас кореневій, архаїчній сфері свідомості мінливі, та й кожна окрема людина залежно від обставин життя, впевненості в майбутньому, оточення, загального клімату може обернутися тим чи тим своїм боком, тож узагальнення треба робити дуже обережно. У часи кризи люди схильні шукати причини своїх негараздів у ближньому, особливо якщо той чимось відрізняється: акцентом, кольором шкіри, формою вух, кулінарними звичками тощо. Це стосується будь-якої країни, будь-якої спільноти, якщо з цією спільнотою не працювати цілеспрямовано, з дитинства, та й у такому випадку отих відсотків два ти не викоріниш – можеш їх хіба що нейтралізувати.

Із ксенофобією часто плутають елементарне прагнення зберегти свою ідентичність, намагання загальмувати розмивання культури й традицій у спосіб, який не має нічого спільного із глобалізацією, чи бодай розібратися в тій драмі, і це якраз наш випадок. Скандал кількатижневої давності, коли міністр культури дозволив собі посилання на генетику, із цього смислового ряду. Припустімо, Євген Нищук висловився ризиковано, бо мав заздалегідь розраховувати, що його слова вирвуть із контексту. Але ж ми знаємо, що проблема, яку він зачепив, не вигадана, її наслідки відчутні повною мірою: існують десятки документів і тисячі свідчень того, що імперія навмисно перемішувала національний склад своїх околиць. "Если продуемся, / В карты играя, / Поедем на Волынь / Для обрусения края", – це Козьма Прутков (якщо вже зовсім точно, то Фаддєй Козьміч, Прутков-син), рік орієнтовно 1870-й. Комуністи лише довели свої практики до абсурду, з яким ми тепер маємо задоволення стикатися на Сході.

Міф про українців-ксенофобів не зовсім безпідставний. Були ж бо практики Хмельниччини або Коліївщини. Але з тим самим успіхом можна пригадати гріхи 300-500-річної давності іспанцям, португальцям, французам, італійцям і решті нині лагідних європейців. Зовсім прикрі спогади про наші історичні провини й злочини (так-так, саме злочини) часів Другої світової, зокрема Волинь, але тут так само варто розглядати ситуацію хоча б трохи в контексті й симетрично. Ну й головне: а тепер, сьогодні, зараз?

Читайте також: Нищук має рацію. Й усі це розуміють

Якщо вірити статистиці Національної поліції, наданій на прохання громадських організацій, упродовж 2015 року (свіжіших цифр наразі немає) було зафіксовано 79 злочинів на ґрунті ненависті, серед них 45% через упередженість щодо релігії (зазвичай це стосується протестантів), один через гомофобію, решта – напади за ознакою раси, етносу, мови. Не варто применшувати значення будь-якого правопорушення, кожне з них – виклик усьому відповідальному суспільству, але, як для цілої нації клінічних ксенофобів, щось не дуже переконливі цифри. Навіть якщо статистика неповна (а вона в такій чутливій галузі повною бути не може).

Послухайте, у країні війна, на руках безліч одиниць неконтрольованої зброї, десятки тисяч людей дістали страшні психологічні й буквально фізичні травми, та це диво, що ми тут одне одного не перебили! Не заплющуючи очі на кожен окремий злочин та його причини, варто, утім, не менш упевнено сказати: поширення міфу про нетолерантних агресивних українців – частина гібридної війни. Цей міф довгий час ліпила комуністична пропаганда, тепер його професійно тиражує Кремль.

Досить уже рвати на собі волосся: ми не янголи, як і жоден інший народ не складається із самих лише святих та праведників. Але, коли наші власні політики здіймають ґвалт навколо того чи того не дуже вдалого висловлювання, це не означає, що вони демонструють дорослу пильність, хіба що працюють на ворога. А він, до речі, ненавидить нас саме за те, що ми українці.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"