Нещодавно ми з моїм другом, українським поетом, письменником і перекладачем Андрієм Бондарем, здійснили авторський тур по трьох східних українських містах: Дніпру, Харкову й Сумах. У кожному місті ми проводили подвійну презентацію книжки Андрія "І тим, що в гробах" і моєї – "Чарунки долі". Тур зорганізувало "Видавництво Старого Лева", яке видало ці книжки. В кожному місті презентація відбувалася в книгарні "Є".

Дієві особи й виконавці усюди були ті ж самі, та й декорації і сцена були майже однакові. Й відбувалося все це дійство на сході нашої країни. Тож презентації мали би бути схожі одна на одну, як близнючки. Так воно майже і сталося. Втім не обійшлося без маленьких, але вкрай показових відмінностей. Про ці маленькі відмінності я б і хотів наразі розповісти.

Якби мене попросили коротким реченням описати культурно-мовну ситуацію у Дніпрі, то я би сказав, що це місто не дуже україномовне, але дуже українське за духом. Єдине, що неприємно вразило, то це жахлива російська попса в наче турецькому ресторані під промовистою назвою "Істамбул", де нам довелося пообідати. Російська попса, як і російськомовні шильди, доволі поширені в Дніпрі. Попри це українську мову сприймають тут позитивно й намагаються переходити на неї. Дехто говорить українською вільно, дехто ні, але навіть російськомовні дніпряни сприймають українську дуже привітно. Така мовна ситуація спричинилася й до створення вкрай приємної атмосфери на презентації наших двох україномовних книжок. Людей було багато, настрій був веселий. Мені здалося, що ми зрештою непогано провели час.

Читайте також: Як російською мовою називати місто Дніпро

Після презентації ми вешталися містом, пили у різних кнайпах і раптом потрапили у дивний квартал. Тут нам здалося, що якби нас привели сюди з затуленими очима, то ми би не збагнули, де ми, чи то у Берліні, а чи у Гамбурзі. Наші друзі з Дніпра розповіли нам, що це новий квартал, побудований на початку цього тисячоліття. Тут направду не було нічого ні від "руского міра", ні від совка – ані псевдобарокових православних храмів, ані сталінського псевдоампіру, ані принизливих хрущовок, ані жахливих залізобетонних багатоповерхівок із запраною білизною на облізлих балконах. Суцільний сучасний постконструктивізм. Я ніколи його не любив, аж поки не відчув у Дніпрі його лікувальну силу, що здатна здолати несмак усіх потворних архітектурних реінкарнацій російської імперії. Ми переночували у стильному гостелі – сучасний будинок із червоної цеглини також нагадував архітектуру північної Європи, тільки кімнати дуже вузькі, – а зранку вирушили у Харків.

Гостел у Харкові порадував нас великими апартаментами із совковими, трохи затертими килимками. До того ж, то вже була не новобудівля, як у Дніпрі, а відреставрований старий будинок на межі центру міста. Харків узагалі вражає контрастом старих напівпохилених будинків і потугою мабуть найбільшого пам'ятника конструкривізму в Європі – будівлі колишнього Держпрому на площі Свободи. Знов цей архітектурний стиль, але тут він радше нагадував про совок. Харків не розмовляв із нами українською. Втім це не означає, що до нас ставилися ворожо, просто на нашу українську здебільшого відповідали російською, навіть не помічаючи, або вдаючи, що не помічають, що ми говоримо різними мовами. У місті майже ніхто на українську не переходив, але на презентації всі говорили українською. Я відчув, нам дають зрозуміти, що тут зібралися свої. І саме через те, що вони свої, вони прагнули відчути від нас підтримки. Нагодився навіть один чолов'яга, який почав поводитися дуже арґесивно, але та аґресія приховувала безпорадність. Він не досидів до кінця презентації і втік, а презентація зрештою, як і в Дніпрі, пройшла в форматі дружнього спілкування, тільки друзі тут були трохи сумнішими. Вечір скінчився тихою пиятикою в дружньому колі, адже в Харкові, на відміну від Дніпра, направду є українське літературне коло. Повільно випиваючи прикарпатський бренді, що принагідно нагодився на полиці харківського супермаркету, ми говорили в затишній старій квартирі про українську літературу, про літературу взагалі та про все взагалі й мирно засинали на м'яких кріслах і канапах...

Читайте також: Неприступная цитадель махрового антисемитизма Харьков: шёл в атаку на скаку, восвояси бежал сломя голову

Суми справляють дивне враження. Наче місто з центральної чи західної України перекинули на крайній схід нашої держави. Все місто ніби заснуло у постсовєтському сні з елементами європейської цивілізації. Але все вкрай перемішано. Поруч зі старою спорудою із назвою "Ринок" новітній комерційний центр, що зветься "Євробазар". Маршрутки, головний міський транспорт, швидко розвозять містян і гостей міста по звичайному провінційному одноманіттю. У центрі міста дві пішохідних вулиці, вкритих пліткою. Невеличкі огрядні цегляні будиночки, що їх споруджено ще наприкінці позаминулого сторіччя. Таке враження, що ти потрапив у центральну Європу. Готель, в якому ми зупинилися, міг би бути розташований у будь-якому європейському місті. Втім і присутність східного сусіда помітна.

Хоча на нашій вулиці розташований український храм, на іншій центральній вулиці – російська церква. Навпроти російської церкви – книгаря "Є", де мала бути наша презентація. Російська церква оздоблено колонками, з яких весь час чути службу. Тож презентація наших українських книжок відбувалася під російський православний спів. Сама презентація пройшла напрочуд весело. Нагодилися якісь цікаві люди, що весь час кепкували з нас. Та на подив ті кпини були не лише дурнуваті, а й водночас креативні. Після презентації ми вечеряли в кнайпі "Чехов". Чехов приїздив і жив у Сумах влітку 1888-1889 років, тож і кнайпу назвали на його ім'я. Годували там смачно, й сиділа там переважно молодь. Атмосфера була чудова, тож ми затрималися. Коли Андрій відійшов до вбиральні і спитався, за ким він буде, хлопець, що стояв останнім у черзі, дуже чемно, але здивовано запитав його українською, чи завжди Андрій спілкується українською. Для цього молодика українська мова була мовою університетів і телебачення. Для нього дивно було спілкуватися нею вночі біля вбиральні у кнайпі, адже мовою його щоденного спілкування була російська, хоча українською він володів вільно, як і всі, з ким ми спілкувалися в Сумах.

Остання замальовка із Сум. Таксист, який зранку віз нас на вокзал, на запитання: "Як тут у Вас?" відповів російською: "Как?! Рядом криминальные земли". До Росії від Сум – 35 кілометрів.

Ми сіли у потяг і вирушили до Києва, подалі від "кримінальних земель". Наша подорож добігала кінця.

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"