21 грудня 1991 року в Алма-Аті на зустрічі президентів Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України і голови Верховної Ради Республіки Білорусь було підписано Алма-Атинську Декларацію.

Глави 10 держав заявили про свою прихильність до СНД і підтвердили, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». Було також заявлено, що «взаємодія учасників Співдружності здійснюватиметься на принципі рівноправ'я через координуючі інституції, що формуються на паритетній основі і діють у порядку, визначеному угодами між учасниками Співдружності, яка не є ні державним, ні наддержавним утворенням».

Тоді відносини одна з одною колишніх союзних республік, що стали новими незалежними державами, видавалися досить райдужними. Усі вони щойно поклали край «диктатові союзного центру».

Невипадково через чотири дні після Алма-Атинської зустрічі Михайло Горбачов пішов у відставку з посади першого і останнього президента СРСР. Після чого Росія оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. І від самісінького початку виявилися як різна роль, так і різні цілі різних республік у складі СНД.

Росія, що успадкувала радянську державність і радянський ракетно-ядерний арсенал, не потребувала міжнародного визнання. Вона його здобула автоматично – спробуй не визнай країну, що володіє другим у світі арсеналом термоядерних боєголовок. Також іншою, ніж для всіх членів СНД, окрім Росії, була ситуація для країн Балтії. У міжвоєнний період вони мали свою міжнародно визнану державність, ліквідовану радянською окупацією 1940 року.

При цьому легітимність окупації і долучення Литви, Латвії і Естонії до складу СРСР багато країн світу так і не визнали. Тому Вільнюс, Рига і Таллінн воліли не мати нічого спільного з юридичними процесами розпаду Радянського Союзу, а пішли шляхом відновлення своєї колишньої державності 1918-1940 років. У цьому вони здобули широку міжнародну підтримку, що закономірно увінчалася вступом Литви, Латвії і Естонії до Євросоюзу та НАТО.

Читайте также: Хто такі іноземні агенти: досвід США

Тим же шляхом намагалася піти й Грузія за Звіада Гамсахурдія. Тоді Тбілісі відмовився брати участь у створенні СНД, і було заявлено про відновлення грузинської демократичної державності 1918-1921 років, ліквідованої вторгненням Червоної Армії на початку 1921 року.

Проте тодішня грузинська незалежність не отримала широкого міжнародного визнання, й країни Антанти врешті-решт відмовилися захищати її проти радянської агресії. Як відомо, Гамсахурдія був повалений, якщо не за прямої підтримки, то з явного схвалення Москви.

Колишній багаторічний глава компартії Грузії Едуард Шеварднадзе, який прийшов до влади, наприкінці 1993 року зробив Грузію членом Співдружності незалежних держав, чого Росія добивалася два роки. Вийшла Грузія з СНД лише після російської агресії в серпні 2008 року.

Те, що Росія так прагнула залучити Грузію до складу СНД, говорить про те, що для Москви Співдружність відіграє набагато більшу роль, ніж для решти її членів. Я чудово пам'ятаю, як ще наприкінці 1991 року, після розпаду СРСР, в оточенні Бориса Єльцина були поширені такі настрої по відношенню до інших союзних республік, не виключаючи прибалтійських: «Нічого, зараз розбіглися, а скоро самі добровільно прибіжать під високу російську руку!»

Москва не приховувала, що збирається домінувати в СНД, і прагнула підсилювати наднаціональні функції Співдружності. Щоправда, не дуже в цьому досягла успіху і висунула з часом нові концепції тіснішої політичної й економічної інтеграції - Євразійського союзу й Митного союзу.

Читайте также: В юридичній площині Порошенко паралізував можливість опору агресорові – експерт

Для решти членів СНД на ранніх стадіях свого існування була засобом затвердити власну державність, добитися її міжнародного визнання, збудувати економічні й політичні відносини з Росією й іншими колишніми союзними республіками.

Державності, яку можна було б відновлювати, у них фактично не було. Середньоазіатські республіки, так само, як і Молдова, в наявних кордонах взагалі були створені лише в радянський період. А Українська й Білоруська Народні Республіки, що виникли після краху Російської імперії, існували лише короткий час і майже ніколи не контролювали всю територію своїх країн.

Вірменська й Азербайджанська республіки, як і Грузинська республіка, в 1918-1920 роках реально контролювали основну частину відповідних країн, але не мали широкого міжнародного визнання й були зруйновані Червоною Армією за підтримки кемалістської Туреччини.

Передусім постало питання про ядерну й термоядерну зброю, яка, окрім Росії, зберігалася також у Казахстані, Україні й Білорусі. Казахстан добровільно відмовився від свого ядерного арсеналу, а Україна й Білорусь за відмову від ядерної зброї в грудні 1994 року отримали гарантії територіальної цілісності й безпеки в рамках Будапештських меморандумів, підписаних також Росією, США і Британією.

Як показав сумний досвід України, ціна цих меморандумів була не більш ніж ціна паперу, на якому вони були написані, особливо якщо агресором є один з країн-підписантів, а в двох інших відсутня політична воля протистояти їй збройним шляхом.

Сьогодні СНД політично мертвий, що продемонструвала його цілковита нездатність запобігти російській агресії в Криму й на Донбасі.

Читайте также: Що ми втратимо, якщо залишимо СНД?

Економічні перспективи його настільки ж туманні, оскільки Росія тепер робить упор на тіснішу економічну інтеграцію в рамках Митного союзу. Членство України в СНД фактично заморожене. Київ, як і Ашхабад, так і не ратифікував Статут СНД, а після російської анексії Криму відкликав з виконкому Співдружності свого представника. Нещодавно, 9 листопада, до Ради представниками правлячої коаліції представлено черговий законопроект про вихід України з органів СНД. Проте це швидше піар-акція, ніж реальний намір.

Повний вихід із СНД буде невигідний Україні доти, доки вона не укладе з рештою членів СНД, виключаючи Росію, угоди про вільну торгівлю. З виходом України на неї припине поширюватися зона вільної торгівлі СНД. Тому квапитися з остаточним розривом поки не варто, тим паче, що політично СНД себе вже вичерпало, й членство в ньому додаткових загроз для України не створює.