Важлива теза, яку на дискусії про деокупацію Донбасу висловила Олена Стяжкіна: "Так, нам потрібен закон про амністію, але також потребуємо й закону про колабораціонізм".

Додам від себе два принципових уточнення.

Читайте також: Маленькі й великі колаборанти: наша територія засмічена ворожою агентурою

1. Перший із цих законів зокрема має передбачати перелік кримінальних злочинів, за які визначені категорії осіб здобувають амністію. Це просто випливає зі правового визначення амністії. Також має бути прописана процедура встановлення того, як під дію цього закону підпадає конкретна особа. А це означає: певний орган має констатувати скоєні цією конкретною особою кримінальні злочини і також констатувати, що відповідальність цієї особи за ці конкретні скоєні нею кримінальні злочини пом'якшується чи скасовується відповідно до закону про амністію.

Додам, що амністія: а) не звільняє осіб, що вчинили злочини, від обов'язку відшкодувати заподіяну їхніми злочинами шкоду і б) не поширюється на злочини, які продовжуються після ухвалення закону про амністію.

Тому "амністія" у застосуванні до злочинців, громадян України, що нині перебувають на окупованих територіях, в жодному разі не означатиме "прощення всіх за все, наче нічого й не було". Таких амністій просто не буває; точніше, вони бувають тільки в розпаленій уяві невігласів і політичних маніпуляторів.

2. Другий із цих законів, як я розумію, має зокрема передбачати процедуру позбавлення українського громадянства за певні доведені факти особливо шкідливого для держави колабораціонізму з боку конкретної особи. На сьогодні це лише ідея, але я б її підтримав.

Читайте також: Навіть якщо зрадників більше: чому маємо повернути окуповані території

P. S. Володимир Пархоменко нагадав, що для цього потрібно змінити Конституцію; для виняткових ситуацій я б підтримав і це; із цього приводу є певний світовий досвід.