Скільки їх? Ось водій маршрутки відмовляє бійцю АТО в безплатному проїзді. Півбіди, коли робить це з банальної жадібності, а коли коментує "я тебе туди не посилав", а то й відверто висловить симпатію до російських окупантів і колаборантів?

Ось жінка з молотком у Дніпровській опері гамселить бійця, ось тамтешня ж співачка кляне в соцмережі "укропів". Недарма, вочевидь, оперу зараховують до "імперського" мистецтва... Те, що вони є, годі дивуватись. Я далекий від думки, що початок російській агресії поклалм винятково заїжджі молодиками з Росії – були місцеві кадри, заряджені ненавистю до всього українського, які горлали "Путин, введи войска!". І то не лише на Донбасі. Хоча чому були? Вони є, вони серед нас. І що найгірше, здається, вже "перебоялися", якщо дозволяють собі такі витівки, бо відчули безкарність.

Припустімо, серед масовки, що захоплювала навесні 2014-го адмінбудівлі на південному сході, був якийсь відсоток відверто божевільної публіки: навіжені церковні бабці, червонопикі алкозалежні маргінали піддалися масовому психозу, хоча й без того потребували лікування у відповідних закладах. Але ж решта активістів початку російської агресії – люди цілком осудні. І декого з них таки судили, когось уже обміняли на українських полонених, але наша територія залишається геть засміченою ворожою агентурою. І не завжди та агентура – бойовики й диверсанти. Це може бути респектабельний топ-менеджер телеканалу "Інтер" чи його екзотично вдягнений колега, народний депутат, що перестрибнув із "Партії регіонів" в "Опозиційний блок" чи якусь іншу перефарбовану політичну силу, демагог у стилі "за мир проти насильства", функціонер медведчуківського "Украинского выбора", який анонсує проведення своїх заходів у ­Запоріжжі.

Читайте також: "Брюссельський синдром": проблеми ідентифікації ворога

Безкарність "маленьких" колаборантів породжена безкарністю "великих". "Партія регіо­нів", яка мала всі ознаки стійкого злочинного угруповання, діяльність якої була відверто антидержавною, самоліквідувалася, щоб повернути в політику своїх ключових гравців. Так, верхівка в московському екзилі, але "другі секретарі" тут, і хто вони, як не ворожа агентура? Партія миру? Конструктивна опозиція? Вони – приклад усім прихованим і відвертим прибічникам "руского міра", їхня надія на реванш і гарантія того, що серйозного покарання вдасться уникнути.

У країні, де немає "ні миру, ні війни", бійка двох людей – це лише дрібне хуліганство, байдуже, що стало її причиною – пляшка горілки чи відкрита підтримка ворога одним із її учасників. Так, поліціянти можуть виявити більшу лояльність до ветерана й суворіше поставитися до побутового колаборанта, але це рівень особистий і не зовсім законний. Згідно із законом, власне за сепаратизм та поплічництво ворогові покарати не так вже й просто. Та ще й до якого судді така справа потрапить, третя влада в цьому сенсі нерідко "тішить" своїми вироками.

Як і під час та в перші місяці після Майдану, найдієвішим залишається громадянське суспільство: якби не хакери й активісти, ми знали б про ворожі вибрики на нашій території в рази менше – така вже специфіка роботи українських правоохоронних органів. Так само як ще менше знали б імена й прізвища тих, хто веде тут підривну діяльність. Формулювання "громадянин України" чи "мешканець міста...", звісно, політкоректні й бездоганні з правового погляду, але куди менш інформативні, ніж скриншот зі сторінки в соц­мережі, прикрашеної георгіївською стрічкою та дифірамбами на адресу "героїв "Новоросії".

Читайте також: Кит, на якому тримається вся російська агресія

Й оприлюднення ці не минають непоміченими. Співачку Дніпровської опери після відвертих "ватних" висловлювань звільнили. І нехай вона далі співатиме в донецьких ресторанах чи за політичною квотою аж у "Большому", територію зачищено й поборниця "руского міра" навряд чи зможе знайти годящу посаду в українських театрах. Приклад, звісно ж, непоодинокий – саме суспільний резонанс дав би змогу бодай трохи розворушити вороже кубло на "Інтері", а хамовитих водіїв змусив би публічно вибачатися перед бійцями АТО. Перемога, хоча й не системна.

Коли існує ворожа агентура в нас, вочевидь, має бути й наша на окупованій території. І часом вона дає знати про себе: це не те щоб якась надпотужна мережа (але хочеться вірити, що й така існує, просто добре законспірована), а окремі відчайдухи, які то вмикають на всю гучність наш гімн у Донецьку, то розповсюджують листівки, то палять прапори російських окупантів і колаборантів – словом, не дають їм остаточно повірити у свій тотальний контроль над захопленою територією. І ці сигнали з-за лінії фронту всім нам. Щоб не втрачали надії. І пильності.

Дмитро Крапивенко, "Тиждень"