Є такий старий одеський анекдот: " –  Стій! Хто іде? –  Ша! Вже ніхто нікуди не іде". Ось десь так, якщо говорити метафорично, виглядає основна концепція українського телебачення.

Спочатку в ефірі з'являється щось по-справжньому ганебне –  таке як серіал, в якому головну героїню –  дружину бойовика бере в полон мати українського військового, або російська менеджерка вилається на адресу учасників параду з річницю Незалежності України. А потім керівництво телеканалу приносить вибачення обуреній спільноті. І все через деякий час повторюється знову.

Це вже стала модель поведінки –  сценарій, який відіграється знову і знову.

Справа в тому, що телевізор в Україні дивляться одні люди, а обурюються інші. От і зараз телешоу, де екстрасенси розкривають таємниці непростої долі "героїв ОРДЛО", подивилася мільйонна аудиторія СТБ, а галас піднявся серед кількох тисяч відвідувачів соцмереж.

Перші не побачили нічого ганебного в сюжеті "Битви екстрасенсів", адже вони не вийшли на вулицю з вимогою припинити знущання над пам'яттю десятків тисяч загиблих українців.

Другі не є споживачами телеконтенту. Тому їх обурення, як і вибачення перед ними, не може вплинути на політику телеканалу. Технологію, за допомогою якої українцям промивають мізки антиукраїнською пропагандою,  можна сміливо назвати "зловмисна випадковість" –  термін цілком психологічний, описаний ще Фройдом. Тільки в нашому варіанті від поставлений на промислові рейки.

Читайте також: FAQ по спілкуванню з мордорцями

Український Фейсбук –  він як Супер-его, завжди на сторожі. Українська телеаудиторія –  це буремний світ підсвідомого –  Ід, в якому вирують первинні інстинкти, шалені почуття. Вплив здійснюється на широку аудиторію, границі її допустимого розмиваються, пристрасті вміло спрямовуються у потрібне маніпулятору русло. А коли невеличка пильна частина суспільства щось помітить –  "Ша! Вже ніхто нікуди не іде" –  слідує вибачення, звільнення "винних", та довгий виправдальний монолог Нацради, яка сповіщає небайдуже товариство, що вона не може вплинути ні на що, але теж дуже обурена і перебуває у скорботі.

Так і живемо. Як в анекдоті, на який перетворився національний інформаційний простір після трьох років війни.