У нинішній українській зовнішньополітичній стратегії (якщо припустити, що така існує) спостерігається повний парадокс. З одного боку, на дипломатію робиться велика ставка (навіть вирішальна) в «гібридній війні» з російським агресором, а з іншого - відбуваються дивні речі: у багатьох країнах, з якими Україна має дипломатичні відносини, вже третій рік немає українських послів, бо їх ніяк не можуть призначити в Києві, ухвалюються незрозумілі зовнішньополітичні рішення про реакцію на дії іноземних держав тощо.

Можна було б у цьому звинуватити Міністерство закордонних справ, проте в Україні, за законом, оборону, національну безпеку і зовнішню політику контролює і координує президент...

Деякі останні дії української дипломатії викликали жваві дискусії в суспільстві, зокрема голосування України в ООН щодо резолюції із закликом до Ізраїлю припинити будівництво поселень на палестинських територіях. Звісно, є як прихильники, так і супротивники підтримки такої резолюції на Раді безпеки ООН, де Україна представлена як непостійний член.

Цей казус спонукає розглянути фундаментальні питання: чим керуватися в зовнішній політиці - де-факто розмитим і нечітким міжнародним правом чи національними інтересами; тим, що називають реальною політикою?

Міжнародного права у світі дотримуються дуже рідко, а його порушників карають мляво і неохоче. Україна це пережила на власному гіркому досвіді, приміром Будапештський протокол з його гарантіями єдиній країні, що добровільно відмовилася від стратегічної ядерної зброї, виявився геть не гарантованим. Виявилося, що він, бачте, не так складений...

Читайте также: Украина и Израиль: наши страны очень тесно связаны

А нормами реальної політики керується (в тому числі у ставленні до України) абсолютна більшість сучасних політичних гравців.

Але навіть, якщо виходити з міжнародного права (яким пояснюють голосування в Раді безпеки ООН МЗС та представник України при ООН Володимир Єльченко), то ситуація з Ізраїлем є доволі неоднозначною. Як відомо, в 1947 році ООН поділила британську підмандатну Палестину на дві держави - єврейську і арабську. Євреї постанову ООН виконали, проголосивши державу Ізраїль. Араби не зробили жодної спроби таку створити, натомість спробували знищити Ізраїль збройною агресією. Ізраїль у війні за існування переміг і зайняв приблизно 6 тисяч кілометрів квадратних, що призначалися арабській державі. Абсолютна більшість земель цієї держави (Смуга Гази і Західний берег Йордану) перебувала під контролем Єгипту та Йорданії аж 20 років, однак і за цей час ніхто там палестинської держави чомусь не створював. А в 1967 році чергова спроба арабських держав силою знищити Ізраїль закінчилася його перемогою, і Західний берег перейшов під його контроль. Тому, коли українські дипломати чомусь порівнюють ситуацію цих територій Ізраїлю з російською окупацією Криму, це викликає щонайменше подив. Адже на відміну від подій на Близькому Сході, в 2014 році Україна не нападала на Російську Федерацію і нічим їй не загрожувала. Агресія Росії була абсолютно не спровокованою Україною.

Контрпродуктивні кроки?

Ізраїль, попри певні інвективи проти України (згадаймо виступ у Верховній Раді президента Ізраїлю пана Рівліна зі звинуваченнями на адресу українського національно-визвольного руху щодо начебто антисемітської діяльності), надає Україні реальну допомогу в протистоянні агресії (це військово-технічна допомога, експертна, політична, це лікування поранених українських військових). Кнесет (парламент) Ізраїлю готувався до визнання Голодомору геноцидом українського народу, що мало б для України величезне міжнародне значення. Тепер, найімовірніше, цього не буде. Чи варто в умовах війни розкидатися союзниками, нехай складними, неоднозначними, але цінними і корисними для України? Реакція Ізраїлю була бурхливою, аж до відмови від візиту українського прем'єра Володимира Гройсмана. Втративши Ізраїль як союзника, Україна навряд чи отримає допомогу і солідарність з боку арабського світу, частина якого давно зорієнтована (ще з радянських часів) на Москву, а друга частина не вбачає в Україні ніяких своїх геополітичних інтересів. Чи не є це голосування великим дипломатичним провалом, «плювком проти вітру»? Водночас на інвективи з боку Польщі, значно гостріші й дошкульніші, ніж ізраїльські, офіційний Київ реагує якось флегматично, мляво, що лише активізує антиукраїнські тенденції в польському політикумі та суспільстві. Київ проковтнув звинувачення в геноциді, що пролунали на найвищому польському рівні (рішення Сейму та Сенату Польщі), обмежившись примирливою заявою без жодних претензій до польської сторони, для яких українці мають дуже багато підстав.

Читайте также: 7 цитат Голды Меир об Израиле, которые подходят и нынешней Украине

Така невиразна позиція Києва має наслідки. Нещодавно у Варшаві пролунали заяви представників керівництва цієї країни з погрозами, що, якщо Україна святкуватиме 75-у річницю створення Української повстанської армії, то Польща оголосить Україні дипломатичний бойкот, відмовившись від візитів офіційних осіб в Україну, від будь-яких контактів. Це пряме і образливе втручання у внутрішні справи, це диктат і шантаж, неприйнятні у відносинах між справді рівноправними державами. Ізраїль у відносинах з Україною собі такого не дозволяє. Але в Києві вважають, що не треба в цей важкий час псували союзницькі відносини з Польщею і краще на щось заплющити очі. З Польщею не треба, а з Ізраїлем треба... Навіть не зважаючи на чітку підтримку позиції Ізраїлю обраним президентом США Дональдом Трампом. Чому?

Необхідність «червоних ліній»

Така нелогічність і непослідовність у зовнішній політиці України (я навів лише два приклади, а їх значно більше) пов'язані з відчутним браком у неї концептуальних основ. Ця політика є ситуативно-реактивною, це майже завжди реагування на події, а не здійснення стратегії, якої немає. Брак її помічають як партнери, так і вороги України, що використовують ці особливості української зовнішньополітичної діяльності для тиску на українську державу з метою змусити її нехтувати своїми національними інтересами. Це яскраво проявляється на мінських переговорах і в так званому «нормандському форматі». Вороги і партнери України вже призвичаїлися до того, що Україна не має якихось фундаментальних засад, які вона буде захищати до останнього і не відмовиться від них за жодних обставин. Тому на перемовах, в явній та таємній дипломатії у візаві України завжди є спокуса зробити Україні «непристойну пропозицію» щодо капітуляції і здачі національних інтересів.

Тому Україна, її дипломатичні та вищі політичні структури, мають сформувати систему «червоних ліній», де відступ від своїх позицій є неможливим. Необхідно чітко і ясно розповісти партнерам і супротивникам, що такі речі як незалежність, державний суверенітет та територіальна цілісність України не можуть бути предметом обговорення. Саме це має лягти в основу всієї української системи «червоних ліній». Лише тоді українська зовнішня політика стане логічною, послідовною і прогнозованою.

Читайте также: Мы - сырьевой придаток Европы. И европейцев это вполне устраивает