За що ми воюємо

У День Соборності України незлим буде нагадати, що ми воюємо в тому числі за Соборність. Ніякої федералізації, русифікації, путінізації –  та й децентралізації, якщо йдеться про політичні питання, а не ремонт місцевих доріг чи каналізацій. Сильна унітарна держава.

Про Перемогу

Коли люди, що мають відмінні погляди, інтереси або цілі, збираються на розмову  круглий стіл, дискусію, перемовини тощо, то їхня мета –  домовитись, знайти прийнятний для всіх компроміс. Коли ж люди воюють, це означає, що протиріччя між ними занадто глибокі для мирного розв'язання конфлікту, і мета воюючих –  не компроміс, а лише перемога. Ну, не буває інакше.

Перемога у нашому випадку - це:

1. Повне відновлення Україною контролю над кордоном з РФ.

2. Складання бойовиками зброї або втеча їх до Росії.

3. Процедура "розватнення" Донбасу –  аналог денацифікації у післявоєнній Німеччині. Не потрібні масові репресії та знущання з людей, навіть тих, хто реально тримав проти нас зброю. Але необхідно подбати, щоби "никогда впредь". Для цього теж потрібна перемога. От чому нині 99% населення світу знають, що нацизм –  це погано? Бо гітлерівців перемогли і засудили у Нюрнберзі. А якби вони війну виграли, чи якби вона закінчилась компромісом, то зараз ставлення до нацизму було б приблизно таке, як до комунізму: стримано-негативне, без переслідування тих, хто публічно вітається "зіг хайль!" і ходить на мітинги з портретом Гітлера.

Читайте також: Хіба Соборність просто слово? Для когось так, для когось ні ...

Про пропаганду

Все інше, крім оцих трьох пунктів –  не перемога. Бо навіть коли у нас явний успіх –  наприклад, відбиті у ворога території, як на Світлодарській дузі –  вороги все одно пишуть: "Що, укри, добряче відхопили під Світлодарськом? Хочете ще? Буде вам ще".

Скажу неприємну річ, яка, на жаль, є аксіомою: скільки б ми не боролися за українську мову, скільки б не забороняли російські канали, скільки б не дистанціювалися від Росії іншими шляхами –  перемогти Росію інформаційно ми не в змозі. З двох причин: перша –  це неспівставні ресурси, друга, ще більш важлива –  можливість з боку Росії використовувати ці ресурси на повну, без обмежень.

Використовувати проти нас свою військову потужність у повному форматі, включно з ядерною зброєю, яка загнала б нас у ліси (не обов'язково українські, бо поребрик прозорий в обидва боки) вони не можуть і не зможуть, бо ніхто їм цього не дозволить. А на пропаганду нічиї дозволи не потрібні. Росіяни не придурюються, що Соловйови з Кісельовими –  донецькі шахтарі, і не роблять вигляд, що передачі по їхніх центральних каналах насправді транслюються чи то з Донецька, чи то з-за океану.

Про полонених

Деякі наші посадовці намагаються створити враження, що мало не головна мета цієї війни – звільнення полонених. Повернення наших хлопців додому слід наближати щосили, але іншим шляхом –  наближаючи перемогу. До закінчення війни доцільно міняти хіба що важкопоранених і серйозно хворих –  тих, хто завідомо не повернеться на фронт. Бо відсоток полонених бойовиків, які після звільнення продовжують убивати наших, є значно вищим, ніж відсоток українських солдатів, які після звільнення повертаються на передок.

Читайте також: 22 января 2014 стало переломным моментом, когда судьба Януковича была уже фактически предрешена - блогер

До закінчення війни варто було б укласти угоду з ворогами щодо взаємного гуманного поводження з полоненими - тобто, проживання їх у нормальних умовах, без катувань і принижень, з можливістю час від часу телефонувати близьким родичам. З боку України цю угоду мав би підписати голова СБУ, бо: а) полонені бойовики знаходяться у його відомстві і б) йому як працівнику спецслужб не соромно контактувати з ворогом. А ОБСЄшникам, які вештаються фронтом і заважають воювати, можна було б знайти належне застосування: інспектувати табори військовополонених по обидва боки фронту на предмет дотримання цієї угоди.

Ми, як і всі, хто воюють, воюємо за перемогу. Все інше –  це запудрювання мізків, обман для того, щоб можна було назвати поразку перемогою.