Нещодавно з'явилася інформація про можливий розпад «Опозиційного блоку» та розподіл його спадщини між основними «бенефеціарами» даного політичного проекту - Сергієм Льовочкіним (у парі з Дмитром Фірташем) та Рінатом Ахметовим.

Якщо це відбудеться, то це буде не перший «поділ» партії, що виступила ідейним спадкоємцем Партії регіонів. Зокрема, не так давно від неї відкололася партія «За життя» на чолі з Вадимом Рабіновичем.

Подібні рухи в сегменті умовно «проросійського» електорату свідчать про:

- початок підготовки до дострокових виборів,

- наявність певних серйозних суперечностей між колишніми політичними партнерами,

- бажання кожного з серйозних гравців «застовпити» за собою пост-регіональну електоральну нішу.

Пропоную поміркувати про гіпотетичні шанси, сильні та слабкі сторони кожного із політичних проектів, що претендують на спадщину Партії регіонів.

В якості основи для цих міркувань виступатиме визначення сильних і слабких сторін кожного з політичних суб'єктів, а також тієї політичної позиції, на яку вони можуть претендувати, і потенційний образ політичної сили в очах електорату.

«Партія розвитку України»

Власне, проект під подібною назвою Сергій Льовочкін прагнув заснувати ще після краху режиму Януковича, однак тоді він зробив ставку на користь тактичного об'єднання із Ахметовим заради того, аби не ділити спільний електорат.

Зараз, за деякою інформацією, шляхи Льовочкіна і Ахметова розходяться через різне бачення власних політичних дій у майбутньому.

Якщо Льовочкін з Фірташем прагнуть знову прийти до влади через дострокові вибори та участь у новій коаліції у ВР, то Ахметов орієнтується на збереження статус-кво та співпрацю з діючим президентом та Кабінетом Міністрів.

Відповідно, це обумовлює вірогідність відродження політичного проекту під робочою назвою «Партія розвитку України», до якого увійдуть частина нардепів від «Опозиційного блоку» і який буде контролюватися Фірташем та Льовочкіним. Вони, безперечно, матимуть низку можливостей:

- Дана політична сила, у разі своєї появи, матиме один із найпотужніших медійних ресурсів у сучасній Україні. Один телевізійний канал «Інтер» є достатньо серйозним аргументом у політичній боротьбі.

- Окрім медіа, не слід забувати про концентрацію фінансових ресурсів «небідних» засновників даної політичної сили.

Однак із політичним позиціонуванням даної політичної сили все може бути дещо складніше - не до кінця ясно, яку нішу вона буде прагнути.

Швидше за все, це буде помірковано-проросійська позиція, заклики до «миру» та «національного примирення», декларація про захист інтересів національного бізнесу.

Але подібна позиція може зіграти злий жарт, бо для колишніх виборців «регіоналів» вона може виглядати занадто невиразною, а для інших вони будуть просто черговим проектом «регіоналів».

Читайте також: Наступна сесія парламенту може бути останньою перед виборами, - нардеп

«Опозиційний блок»

Контроль за іншою половиною даної політичної сили збереже Рінат Ахметов. За таких умов, найбільш вірогідний претендент у лідери даної політичної сили - це Вадим Новінський.

У «Оппоблоку»-2 збережуться помітні електоральні ресурси.

- Зокрема, це, у першу чергу, співробітники підприємств, які контролюються Р. Ахметовим.

- Далі, ні для кого не є секретом, що сам В. Новінський має значний вплив на УПЦ МП, тому прихожани даної релігійної організації теж є потенційними прихильниками «Опозиційного блоку»-2.

- Сам Ахметов досить активно працює у плані реалізації гуманітарних проектів на Донбасі, але чи допоможе це йому привернути на свій бік виборця Східних областей - це питання відкрите.

Проте Ахметов та його оточення займають досить непослідовну політичну позицію. Зокрема, вони намагаються одночасно демонструвати показну «опозиційність». А з іншого боку, уникають відвертого протистояння з владою.

Тут варто загадати відмову «Опозиційного блоку» від участі у «тарифному майдані» в листопаді 2016 року. Чому? Тому що саме бізнес-імперія Ахметова - «Київенерго» та інші комунальні монополісти - є головним бенефіціаром від підвищення тарифів.

Тому й рейтинг «Опозиційного блоку» не демонструє тенденції до зростання.

«За життя»

Не так давно від «Опозиційного блоку» відкололася партія «За життя» на чолі з нардепом Вадимом Рабіновичем. Судячи по месседжах та діях, Рабінович з Євгеном Мураєвим претендують «відібрати» частину виборців «Оппоблоку».

При цьому, дана політична сила спирається на наступні ресурси:

- Це і навики В. Рабіновича та Є. Мураєва як публічних політиків та вправних демагогів, медійний ресурс (інформаційний канал NewsOne та кілька дрібних телеканалів).

- Крім того, дана політична сила висуває досить популярні серед окремих електоральних груп ідеї припинення війни на Сході та «миру за будь-яку ціну».

Однак не зовсім ясно, чи вистачить ресурсів та можливостей у даної політичної сили аби підтвердити декларації якимись діями, адже ані Рабіновіч, ані Мураєв не можуть брати участь у переговорах в Мінську. Просто тому що ніхто не стане з ними розмовляти.

Як свідчить політична біографія В. Рабіновича, він використовує таку тактику: розкручує політичну силу, а потім, підвищивши її «капіталізацію», вливається до більш потужного політичного проекту. Зокрема, так було із т.зв. партією «Центр». Тож не виключено, що і проект «За життя» насправді чекає та сама доля.

Читайте також: Раскол Оппоблока. Террариум единомышленников

«Український вибір»

Віктор Медведчук, який сьогодні очолює громадський рух «Український вибір - Право народу», зараз відкрито не декларує політичні амбіції. Водночас, він і не пропадає з інформаційного простору, беручи активну участь у переговорному процесі в Мінську, що надає йому можливість регулярно виступати з заявами щодо перспектив «мирного врегулювання» на Донбасі - а це дуже непогана стартова позиція для ведення власної політичної гри.

В очах колишнього електорату Партії регіонів Медведчук може мати ряд переваг порівняно з іншими претендентами:

- він не асоціюється з «регіоналами» та Януковичем (тим більше, чимала кількість колишніх прихильників вважає екс-президента «зрадником»), оскільки за часів правління «легітимного» не обіймав державних посад та декларував опозиційність;

- він демонструє стабільність у поглядах та політичній програмі, яка є, по суті, незмінною вже понад десятиліття (на відміну від колишніх «регіоналів», котрі встигли змінити вже не одну «платформу»);

- на відміну від потенційних політичних конкурентів, які теж декларують необхідність «примирення» у війні на Донбасі, він має відповідні політичні ресурси для її реалізації. Мова про особисті контакти з керівництвом Росії. Це робить заяви Медведчука з даних питань більш вагомими в очах його потенційних виборців.

Слабкою стороною гіпотетичного «проекту Медведчука» можна вважати на даний момент менш потужний інформаційний ресурс у порівнянні з конкурентами. Крім того, явні асоціації з часами президентства Л. Кучми, коли Медведчук займав серйозні державні посади, з точки зору його потенційного виборця може бути як позитивом, так і негативом, адже викликає як певні позитивні, так і негативні асоціації.

Перспективи «перегонів»

Коли ми говоримо про певний електоральний сегмент, не слід забувати про такий варіант як технічні проекти, які неодмінно будуть запускатися по мірі наближення до виборів.

Технічні проекти на кшталт того ж київського «Руху за реформи» на чолі з С. Думчевим, якій забезпечив реалізацію технології з передачі голосів на виборах мера Києва та Київради в жовтні 2015 року в інтересах «партії влади».

Але технічні проекти влади, які маскуються під опозицію - це тема окремого блогу.

Важко робити якісь чіткі прогнози на старті, однак вже зараз виглядає очевидним, що електоральне поле «Опозиційного блоку» на найближчих виборах розподілять між собою кілька політичних проектів, які будуть конкурувати між собою.

Колишні «партнери» або «союзники» будуть активно протистояти у боротьбі за виборця.

І це буде принципово новим явищем для української політики, де всі вже звикли лише до активного протистояння «пост-майданівських» політичних сил у вигляді БПП, «Народного фронту», Радикальної партії Олега Ляшка тощо. Тепер, швидше за все, у не менш безкомпромісне протистояння вступлять і «пост-регіонали».