Гостювала у давніх знайомих. Настільки давніх, що за плечима зараз, здається, ціле життя.

Я потрапила до них о 16:00 в будень. Здавалося б, час не пізній, але для нинішнього Луганська –  досить необачний, щоб іти в гості в іншу частину міста.

Колись у цьому районі я працювала. Друзі, власне, й живуть за кілька хвилин від моєї довоєнної роботи. Тому збираючись до них, я хвилювалася. З цими місцями у мене пов'язана велика частина життя.

На вулиці - бруд. Настільки мокроногий, що завтра буде вже мокроносим. Вийшовши з маршрутки, роззираюся довкола: молочний кіоск "Станиця", в якому я після роботи купувала молоко і сметану, закритий. Кондиціонер обрізаний і нічого не свідчить, що там торгували всього два з половиною роки тому.

Зупинка поруч - теж із минулого життя. Ніхто вже на ній не сидить, чекаючи на автобус. Але зупинка робилася на віки, тому їй, на відміну від молочного кіоску, стихії поки що не загрожують.

За зупинкою - кіоск взуттєвого майстра, якому я перед роботою заносила лагодити взуття, а в кінці дня - забирала. Кіоск зачинений. Хоча легше перерахувати на пальцях те, що працює на цьому п'ятачку зараз.

Єдиний плюс для відкритого супермаркету "Абсолют" - це закритий супермаркет "АТБ" навпроти, який до війни був його конкурентом. Роззираюся довкола. Цікаво: ті, хто в усьому бачить поліпшення життя, у чому побачили б його тут? Чи це я щось пропускаю, не бачачи поліпшень?

Йду в хрущовку в східній частині міста. Цей район страждає від нестачі води: її дають тільки ввечері з 17:00 до 22:00. Весь душовий піддон у друзів зайнятий відрами і пляшками зі стратегічним запасом рідини. Якщо не заходити в ванну, мінусів майже не видно. А над маленькою мийкою у ванній висить саморобний рукомийник із обрізаної пластикової пляшки - мити руки і вмиватися, коли води немає.

Читайте также: Почему внезапно вспомнили об офицерах запаса?

Майже відразу ми починаємо говорити про літо 2014-го. Ні мої друзі, ні ми не виїжджали з міста. Але в якийсь момент я ловлю себе на тому, що слухаю їх так, ніби сама не бачила цього зсередини.

Коли почали стріляти, мої друзі пересунули меблі так, аби прибрати від вікна ліжко дитини-інваліда і хоч трохи загородити його шафою.

Для цього довелося розпиляти їхнє двоспальне ліжко - в прямому сенсі, інакше зробити перестановку в маленькій квартирі не вдавалося.

Коли почали стріляти, мої друзі пересунули меблі так, аби прибрати від вікна ліжко дитини-інваліда

Після цього - розповідь про багатогодинні походи по воду, про страх, безгрошів'я.

"Ніколи не думала, що в нас будуть стріляти по-справжньому", - каже подруга.

Мої друзі -досить скупі на слова, радше, просто перераховують події: на розі снаряд убив чоловіка, ріг 14-го будинку зрешетило, на перехрестя упав снаряд, а пожежна частина залишилася без вікон.

Напевно, ці історії можна буде слухати ще через десять років. Пережите - найсильніше враження для моїх друзів. Часто їх розповідь перериває мовчання і погляд вгору - в той час дворічної давності. У них ніби й образ ні на кого немає. Всім, хто залишився в місті, було важко.

Розповідають, як до них їздив на велосипеді родич під обстрілами - дізнатися, чи живі. Згадують, як між будинками стояла величезна черга за водою, а навколо свистіло і бахало, та ніхто не рухався з місця, ніби нічого не відбувалося. А потім приїжджав водовоз, і всі посміхалися...

Я йду о шостій вечора. Не пізно - за довоєнними мірками. Власне, до війни я й працювала до 18:00 саме у цьому районі. Але вийшовши в темряву, починаю шалено панікувати. Поки йду до зупинки, бачу на короткому відрізку два пограбовані кіоски, трохи далі - відкрите приміщення колгоспного готелю... Він і раніше був нічий, але двері були в порядку, а зараз - все навстіж, скло вибите, двері вирвані...

Друг помічає мій погляд і каже: "У війну на даху стояв міномет, цей район міста обстрілювали найбільше - на трикотажці ремонтували танки і зберігали паливно-мастильні матеріали. Зараз від трикотажки нічого не залишилося".

Трохи далі - обікрадена заправка з такими ж дверима - навстіж у темряву... Мимоволі переношу все це на своє життя. Сто мільйонів разів я їхала з цієї зупинки - кваплячись, із сумками і передчуттями. Мільйони разів приїжджала сюди, виходячи саме на цій зупинці. На стоянці за нею завжди було багато машин, завжди! І уявити, що цього колись не буде, було неможливо.

Читайте также: Як європейці насправді ставляться до емігрантів

Я б й далі дивилася в темряву, але за п'ятнадцять хвилин почала панікувати ще більше: мого автобуса не було.

Лаяла себе, що засиділася до ночі в гостях, що треба було викликати таксі, йти в гості зранку - або не ходити взагалі. Мій друг сказав: "Зазирни в "Абсолют". Ти маєш це побачити - працює тільки чверть залу, решта відокремлена стелажами".

Сьогоднішній час - для тих, хто вміє жити не порівнюючи. Друзі сказали мені, що до війни встигли придбати безліч хороших, потрібних для їхньої сім'ї речей - фотоапарат, комп'ютер, встигли провести автономне опалення, частково зробити ремонт. Їхня сім'я складається з інваліда дитинства і двох пенсіонерів. І той час для них був найщасливішим і стабільним, коли вони могли щось планувати і втілювати.

Я бігла крізь темряву і порівнювала: було - стало. Згадувала, як бігла мільйони разів цією дорогою додому і на роботу, чітко знаючи, яким буде мій вечір і моє завтра.

Хоча в моїх страхах - виїду я чи ні, ходить ще транспорт чи ні, був якийсь синдром витіснення. Коли побачила, нарешті, свою маршрутку, то темрява, нечисленні освітлені вікна в будинку навпроти, відчинені двері мого минулого відійшли назад.

Мені було так затишно від того, що я опинилася в брудній маршрутці серед людей, які поспішають додому. І сьогодні стало найреальнішим часом, відтинком мого справжнього, без учора і завтра, з єдиною пульсуючою думкою: "Хоч би не захворіти".