На території анексованого півострову вже не перший рік спалахують скандали, пов'язані з хижацьким ставленням окупаційної влади та місцевих колаборантів до навколишнього середовища та природних ресурсів. Останні гучні скандали стосуються масового роздавання ліцензій на видобуток корисних копалин, зокрема будівельних матеріалів без урахування інтересів мешканців та з порушенням екологічного законодавства.

Логіка процесів, що відбуваються вже тритій рік в Криму, дозволяє припустити, що це не є «ексцеси виконавця», а є відображення закономірності, притаманній системі управління, яку впроваджує «нова влада».

Слід розуміти, що екологічна, або в нашому випадку ширше - соціо-екологічна безпека є функцією не тільки розподілу загроз і вразливих елементів природних і антропогенних систем, але і похідною прийнятих управлінських рішень. Тобто, екологічні ризики є похідною від політики.

Позаяк не існує окремої екологічної, продовольчої, водної, соціальної або навіть воєнної безпеки, а всі вони представляють собою інтегровану систему зі складним комплексом взаємозв'язків, будь-яке управлінське рішення в окремій галузі може призвести до непередбачуваних і негативних наслідків в інших областях. Особливо, коли система орієнтована на виконання специфічних функцій.
Зараз в Криму відбувається заміщення системи управління. На зміну українській моделі прийняття рішень і підтримки безпеки, яка так чи інакше базувалася на адаптованих європейських підходах, приходить російська управлінська модель. Ця модель орієнтована на виконання єдиної функції - забезпечення безпеки державного управління, стійкості горезвісної «вертикалі влади». Всі інші функції для неї вторинні. Тому в такій моделі питання соціо-екологічної безпеки неминуче будуть ігноруватися.

Читайте также: Команда рятівників вбивць Майдану живе і процвітає - Базів

Це фактично означає, що інтереси людей, а тим більше - природи не входять в коло інтересів осіб, що приймають рішення.

Тому не має сенсу ставити питання, чому Україна припинила використання військового полігону на мисі Опук, а Росія не просто повернула йому статус військового об'єкту, але і провела там масштабні військові навчання, під час яких російські військові витоптали і випалили заповідні території. Позбавлене сенсу і питання, чому українські вчені вивчали і охороняли біорізноманіття Кримської яйли, а російські військові льотчики тренуються там в прицільному бомбометанні. На всі ці питання можна відповідати нескінченно, шукати причини і рушії кожного окремого рішення. Але відповідь завжди одна. Так відбувається реалізація стратегії, спрямованої на відтворення російської моделі державного управління.

Те ж саме можна сказати і про ряд проектів, пов'язаних з розробкою корисних копалин в Криму, в тому числі, в природоохоронних зонах.

Можна припустити ймовірну мотивацію такого рішення: інфраструктурна (будівельна і дорожня) криза в Криму, пов'язана з кричущою некомпетентністю місцевих чиновників, їхньою нездатністю забезпечити транспортування і об'єктивною неможливістю заповнити потреби регіону в будівельних матеріалах, вимагає хоч якогось рішення.

За словами С. Аксьонова, потреби регіону становлять не менше 44 мільйонів тонн тільки сипучих будівельних матеріалів. Не варто гадати, для чого Криму знадобилася відразу така кількість будівельних матеріалів, можна лише відзначити, що забезпечити ці потреби за рахунок поромної переправи або судноплавного транспорту вкрай складно.

При цьому, Крим багатий на родовища корисних копалин. До 2014 тут в середньому видобувалося на рік до 1,5 млн. кубометрів щебеню і близько 48 млн. кубометрів піску. Доступні запаси оцінюються в 160 млн. кубометрів. Однак, транспортна інфраструктура, невиразна економічна політика і екологічні обмеження не дозволяли інтенсифікувати видобуток.

Якщо залишатися в рамках відповідальної екологічної політики, використовуючи доступні ресурси з урахуванням природоохоронних стандартів, навіть незважаючи на значні запаси, покрити заявлені потреби неможливо. До того ж, після анексії видобуток неухильно скорочується - на 20-25% щорічно.

Якщо в 2013 році тільки одного щебеню було видобуто 1,5 млн. кубометрів, то в 2014 році вже щебеню і гравію разом було видобуто лише 1,4 млн. кубометрів. У 2013 було видобуто 2,5 млн. тон вапняку, в 2014 - 1,4 млн. тон, а в 2015 - всього 689 тисяч тон. Тобто, в порівнянні з 2013 видобуток вапняку впав в 4 рази.

Читайте также: Чи погодиться Росія на ядерну пропозицію Трампа

Отже, для того, щоб просто підтримувати життєздатний стан інженерних споруд та інфраструктури, не кажучи вже про планування додаткових проектів, видобуток необхідно суттєво нарощувати. Навіть на шкоду соціальним і екологічним факторам.

Чи можна на порядок наростити видобуток в рекреаційному, густонаселеному регіоні, не завдавши фатальної шкоди навколишньому середовищу і не знизивши істотно якість життя населення? Відповідь цілком очевидна: чисто технічно це неможливо.

З економічний точки зору це рішення також не має великого сенсу: негайна, кон'юнктурна вигода від використання місцевих будівельних матеріалів при проведенні місцевих робіт, з надлишком буде компенсована довгостроковим збитком для навколишнього середовища. Крім того, використання таких матеріалів вимагатиме повернення до застарілих технологій, що також зменшить економічний ефект такого рішення та збільшить навантаження на природу.

З інженерної точки зору це рішення не є оптимальним, тому що місцеві будівельні матеріали мають обмежене застосування в сучасних конструкціях і при сучасних технологіях, і їх використання може значно підвищити вразливість конструкцій.

З екологічної точки зору таке рішення може викликати незворотні наслідки: тендітна багатокомпонентна екологічна система Криму, розташована в складних інженерно-геологічних умовах, в умовах антропогенних навантажень і кліматичних змін, при варварському втручанні може бути незворотне змінена.

При некерованому хаотичному видобутку корисних копалин ми ризикуємо втратити не тільки кримські заповідники, а й схили, і прибережні території, в тому числі і селітебні, - вони можуть перетворитися в недоступні зсувонебезпечні зони, позбавлені рослинності, завалені сміттям, які продукують забруднення.

Негативні зміни якості води, повітря, зростаючі інженерно-геологічні ризики, приведуть до загроз здоров'ю населення і зниження якості життя.
Поза сумнівом, при довгостроковому плануванні стратегії управління в області соціо-екологічної безпеки, повинно бути знайдено інше рішення проблеми інфраструктурної кризи - без нанесення фатальної довгострокової шкоди навколишньому середовищу.

Читайте также: Ольгино разгоняет очередную волну "миритесьмышебратья"

Однак, цілком ймовірно, вирішується не проблема інфраструктурної кризи, а проблема заміщення системи управління. Тому рішення зосереджене на переформатуванні економічного і політичного простору Криму: зміні існуючих ресурсних зв'язків, залученні нових економічних агентів - в першу чергу з материкової частини РФ, адаптації інфраструктури та системи прийняття рішень під нові завдання, що стоять перед регіоном - бути військовою базою і форпостом в протистоянні з Заходом.

У такій постановці, соціо-екологічні задачі - підвищення якості життя населення і охорони навколишнього середовища просто не можуть ставитися - вони навіть не вторинні, вони не мають сенсу. Росія за багатовіковою традицією будує мілітаризовану модель управління суспільством, яке має бути представлено сукупністю примітивних відокремлених кластерів. В цій системі питання якості життя не входять в коло інтересів ані влади, ані населення.

Таким чином, з високою ймовірністю можна припустити, що варварська інтенсифікація видобутку корисних копалин в Криму не забезпечить вирішення завдань розвитку соціальної та промислової інфраструктури. Швидше вона призведе до повільної екологічної, соціальної та економічної деградації регіону. Благополуччя двох мільйонів людей і доля унікальних природних комплексів півострова - така ціна політичних рішень диктаторів.