Недавно, порпаючись у минулому моєї родини, натрапив я на публікацію, яка показує ще й інший бік Волині. Власне, той, про який поляки воліють не згадувати, окрім, звісно, окремих фахових істориків. Той бік Волині не надто привабливий, але він достатньо добре описаний українськими істориками, відображений у тодішній пресі та в пізніших споминах. Про одну тільки Березу Картузьку є багато цікавого і в окремих книжках, і в часописних публікаціях.

Поляки, щоправда, не влаштували нам Голодомору, ані не вбивали наших інтелектуалів, як то робили росіяни. Свідомо вживаю "росіяни", бо те примітивне завивання в папірчики під псевдо "більшовики" чи "комуністи" далеке від правди. Росіяни були керівною і спрямовувальною нацією, і це вони завоювали й потопили Україну в крові, а не просто більшовики. І коли-небудь повинні нам заплатити, як платили і досі платять німці євреям.

Але і євреям росіяни мусять заплатити, бо теж несуть відповідальність за Голокост, коли свідомо не давали євреям транспорту на Схід у 1941 році, а перед тим – у 1938-му й пізніше в 1948-1952 роках – розстрілюючи тисячі представників їхньої еліти.

Та вернімося до моєї Волині. Чому вона і моя? Бо моя мама походила з села Підлісного (до війни Малі Фільварки) під Кременцем, мене щоліта туди висилали на відпочинок. І хоча та південна частина Волині етнографічно належала до Галицької Волині, а все ж до революції то була Росія і лише після 1920-го – Польща. Тому й не дивно, що дітваки називали мене "галіціякою".

Читайте також: Отруєна Польща. Дискурс порозуміння з Україною відкинутий на роки назад

Мій дід Лук'ян Сапіга разом зі своїм братом Никифором були в УПА. Про це я недавно вичитав у "Літописі УПА" (43 і 46 томи). Там же я знайшов і відомості про інших родичів, які були зв'язковими, бійцями чи так або інакше згадувалися у різних свідченнях. Йдеться про документи, які збереглися в бідонах.

На жаль, мама мені про це нічого не розповідала. Єдине знаю, що вона зі своїми батьками мусила тікати серед ночі, прихопивши лише найнеобхідніше, бо увечері їм повідомили, що вранці поляки прийдуть убивати діда. Попередив, між іншим, знайомий поляк. Поляки їх не знайшли, але хату розграбували і кількома возами вивезли усе майно.

Я не знаю, чим мій дід завинив. Далі він змушений був переховуватися, потім жив з нами без паспорта, аж поки у 1954-му його не вистежили каґебісти й таки не посадили. За два роки він вийшов з тюрми. З його вуст я ніколи не почув натяку на лісове життя. Лише згодом довідався, що пішов він до лісу мстити за свого сина, студента, Юрія Сапігу, якого замордували в Кременці визволителі у червні 1941-го.

Але цим моя Волинь не вичерпується.

Мій батько походив з села Бережанка Лановецького району на Тернопільщині. Їхнє село було під Польщею, неподалік від кордону. Тато розповідав, що він не раз ходив на той бік, займаючись контрабандою. То була ризикована справа, бо могли підстрелити. Але тоді ще не було такого кордону, який з'явився по війні. Прикордонники мали свої терени, які вони обходили чи об'їжджали, або ж чатували в засідках. Були й свої прикордонники, які отримували на лапу кілька золотих і заплющували очі.

Як відомо, частині повстанців Холодного Яру вдалося втекти до Польщі, а Горліс-Горський кілька разів успішно перетинав кордон. Тобто там постійно відбувався якийсь рух.

Трагедія, яка трапилася з двоюрідним братом мого тата, не має розв'язки. Вбивці не були покарані і не були відімщені.

Газета "Діло" №121 від 03.06.1926 на сторінці 2 звістила таку новину:

"Знову вбивають.

Недавно в кремінецькому повіті на Волині – сталася страшна подія. 12 травня селянин с. Бережанки, лановецької ґміни Петро Винничук, 18 років, пішов шукати роботи по сусідних селах. По дорозі зустрів кількох подорожніх, з котрими пішов далі. Недалеко села Грибової, в 700-800 метрів від польсько-радянського кордону це товариство зустріло кілька жовнірів польської пограничної сторожі зі стражниці корпусу охорони погранича. Ніхто з подорожніх не втікав.

Тоді пограничники одпровадили Винничука в бік дороги за корчі і цілком несподівано 4 стрілами розстріляли. Коли він в передсмертних муках робив зусилля встати, то жовніри накинулися на нього, били прикладами по голові й багнетами докололи... Всю ту подію бачили випадкові сопутники Винничука, котрі стоючи поодаль, тремтіли за свою долю.

Але з ними жовніри обійшлися инакше; наситившись пролиттям крови Винничука, вони просто їх заарештували, нібито за спробу перейти кордон, і тепер вони сидять у кремінецькій в'язниці.

Батько забитого, довідавшись про страшне убивство свого сина, став домагатися вияснення від пограничної сторожі, але йому в тому відмовили; заборонили забрати й тіло сина до рідного села, а звеліли поховати тут же, в Грибовій. По словам батька при небіщикові було 20 зол. і 2 довоєнні рос. рублі сріблом, але батькові віддали лише 1 зол. і 45 коп. сріблом".

Не можна сказати, що польська влада пустила цю подію плазом. Було розслідування, прикордонників і свідків допитали. Перші наполягали на тому, що бідолашний хлопець намагався перейти кордон, а другі – на тому, що до кордону вони й не наближалися, що не мали при собі звичного набору контрабандиста – польських товарів, які можна виміняти на тамтому боці. І головне у свідченнях свідків – це звірство, з яким прикордонники добивали хлопця. Але хто би там слухав якихось селюхів?

На тому й закінчилося.

Читайте також: Пастки загальної антропології: як поляк пізнавав українців

Якщо ви звернули увагу на назву цієї новини, то можете здогадатися, що то не поодинокий трафунок. Таких убивств чи то прикордонниками, чи поліцаями було доволі багато. І жодного разу убивця покараним не був.

І це ще тільки 20-ті роки. І ще не почалася пацифікація.

А потім прийдуть визволителі, вивезуть батьків мого тата на Сибір, тата посадять, а про його іншого двоюрідного брата Івана Греня уже в наш час повідомить Меморіальна дошка на будівлі Тернопільської гімназії: "У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС були заарештовані учні 10 класу СШ №1. Всі вони загинули в таборах Гулагу: Іван Грень, Михайло Греньків, Микола Крушельницький, Микола Млинко, Роман Пасіка, Мартиніян Перс, Роман Поліщук, Леонід Сеньківський, Ярослав Стасюк".

В Івана такі ж пулькаті очі, як і в Петра Винничука, і в мого тата. Найкумедніший з них – Мартиніян Перс, теж родич: малого зросту, клаповухий, ще зовсім хлопчик. За спогадами бабусі неймовірно заразливо реготав...

Юрій ВИННИЧУК, "Збруч"