Можна довго засуджувати заяви посла Німеччини Райхеля, але від вчорашньої історії точно не виграли ні Україна, ні Німеччина, ні їхні відносини. Це однозначно взаємопрограшна ситуація (lose-lose situation).

Німеччина не виграла, тому що незважаючи на те, яку б лінію поведінки не обрав пан Райхель у майбутньому, працювати в Україні йому буде й надалі буде складно і, очевидно, не досить комфортно. Коли тебе не сприймають навіть попри те, що ти представляєш країну, якою керує канцлер Меркель –  це справді дипломатичний виклик. Свідомо пишу "надалі", оскільки дискомфорту після вчорашнього інтерв"ю у Райхеля лише додасться, але відверта настороженість щодо посла на владних пагорбах та серед частини експертної спільноти і громадянського суспільства виникли не після вчорашнього інтерв"ю. У деяких випадках це вже триває майже добрих півроку. Так що вчорашні заяви для тих, хто спілкувався з послом раніше чи слухав його коментарі на нашому Зовнішньополітичному форумі у грудні минулого року –  не стали несподіваними. З моменту приїзду до України він не приховував і постійно озвучував на зустрічах з українськими партнерами бачення врегулювання конфлікту на Донбасі, яке помітно дисонувало від, скажімо, бачення попереднього німецького посла Вайля. І демонструвало значно вищий рівень нетолерантності до української позиції, ніж, скажімо, є в офісі федерального канцлера. Причому посол озвучував своє бачення досить впевнено, можливо навіть досить самовпенено. Деякі дипломати з країн ЄС пояснюють таку самовпевненість попереднім постом Райхеля в Косово, де німецький посол апріорі має значно вищі важелі впливу на ситуацію, аніж в Україні, а його думка вважається ледве не істиною в останній інстанції. В Україні по-іншому. Тим більше, в ситуаціі, коли президент і його зовнішньополітичний радник на прямому контакті з канцлером та її зовнішньополітичним радником. Очевидно, послу потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, що Україна –  це не Косово (в усіх сенсах). І тут не те, що президент, але й міністр закордонних справ може наважитись з ним не зустрітись (як, в принципі, і було).

Читайте також: Больше похоже на профнепригодность, чем на ошибку - нардеп о заявлении немецкого посла

Для України ця історія програшна, тому що Райхель –  це не інородне тіло в німецькому дипломатичному корпусі. Його позицію по Мінську поділяють інші представники МЗС Німеччини, зокрема й ті, з якими мені особисто доводилось не раз спілкуватись. Ризикну припустити, що в ній не бачить нічого крамольного й новий міністр закордонних справ Німеччини. Стримана реакція МЗС Німеччини з приводу інтерв'ю посла (і то на запит медіа) –  цьому лише підтвердження. Можливо, в Берліні вирішать, що Райхель буде більш ефективним на іншому дипломатичному напрямку, а можливо –  ні, і тоді все одно в Києві доведеться мати справу саме з послом Райхелем, скільки б не намагалась його ігнорувати в профільних відомствах.

Крім того, Райхель –  не перший посол важливої країни, який приїжджає до України з баченням багатьох процесів, яке не вписується в український мейнстрімовий дискурс. Але в багатьох випадках після певного часу перебування в Києві інші посли дещо коригували своє бачення тих чи інших речей, або ж змінювали принаймні свою тональність в результаті постіних розмов та дискусій з українськими дипломатами, політиками, експертами, активістами і просто пересічними українцями, з якими вони комунікували і в Києві, і під час подорожей Україною. Вважаю, що ті в Україні, які мали можливість, але жодного разу не скористались цією можливістю переконати посла Райхеля в тих чи інших критично важливих для України речах, взагалі мали найменше право вчора його критикувати. Тим паче, що Райхель готовий до дискусій і аргументів (була приємно здивована, коли він "від корки до корки" прочитав наше дослідження "Аудит українсько-німецьких відносин", і ми мали можливість його з ним навіть обговорити). Інша справа ті, хто намагався неодноразово донести аргументи України до Райхеля, але він не хотів їх чути.

Читайте также: Bloomberg: Путин не единствення проблема Украины

Так чи інакше, ця історія –  ще й прекрасна ілюстрація того, що довіра в українсько-німецьких відносинах все ще є субстанцією надзвичайно крихкою і присутня далеко не на всіх рівнях. Але нічого катастрофічного в цьому немає, є над чим працювати.