У фантазії людей існує ідея абсолютно чистого місця. І це дуже небезпечна фантазія. Адже місце, очищене від усього, це місце, де панує смерть.

Чистота і прагнення чистоти – це різні речі, адже там, де чисто, не прагнуть чистоти. Стале прагнення чистоти – це прояв некрофілії й водночас внутрішнього бруду, духовної хвороби. Ерих Фром у творі "Гітлер і некрофіли" пише про те, що потяг до сталого прибирання є одною з характерних ознак некрофілії.

Пригадайте образ жінки з фільму "Американська краса" ("American Beauty"), яка вибачалася за безлад кожного разу, коли хтось заходив у її з чоловіком будинок, у будинок, де панував абсолютно ідеальний порядок. До того ж не слід забувати, що в колекції посуду, яку збирав її чоловік, що вбиває наприкінці фільму головного героя, була тарілка зі свастикою, вироблена в гітлерівський Німеччині.

У нацистському концепті "новий порядок" ("Neue Ordnung") відлунює стара німецька приказка "Мусить бути порядок!" ("Ordnung muss sein!"). Її можна віднайти ще в німецькій культурі ХІХ сторіччя, в якій натрапляємо і на продовження цієї формули у вигляді іронічної приказки: "Мусить бути порядок, сказав Ганс, і його запроторили до буцегарні" ("Ordnung muss sein, sagte Hans, da brachten sie ihn in das Spinnhaus").

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Прагнення до чистоти раси – це також прояв некрофілії. Життя – це змішання рас, народів, культур і мов. Смерть – це формалінова чистота моргу. Тут тіла відокремлені від власних душ й одне від одного. Та й на додачу на них чекає остаточне розкладання на елементарні частинки.

Декларація прагнення до чистоти притаманна не лише нацизму, а всім авторитарним і тоталітарним режимам. "Чистота лінії партії" – жахливий слоган сталінізму, під яким вбито мільйони людей. Совєтські міста й села мали бути чистими, але такими не були. Незабутній спогад мого дитинства – сталий бруд і сморід смітників у дворах і під'їздів у будинках, громадських вбиральнь і смердячих туалетів на сільських подвір'ях і дачних ділянках. Відтоді я зрозумів, що головна ознака цивілізації – централізована каналізація й уміння вправно й учасно утилізувати сміття. Тоталітарні режими забороняють людині бути брудною, але вони не в змозі припинити природний людський процес продукування бруду. Тож вони вдають, наче бруду взагалі немає, але саме через це захаращують світ.

Бруд є невід'ємною частиною життя. Ми маємо визнати це, аби дістати змоги бути чистими. Стала вимога абсолютною чистоти натомість не очищує світ, а забруднює його.

Образ чистого совєтського міста переслідував мене все життя й наздогнав у Мінську на початку ХХІ сторіччя. Для мене це місто – фантасмагорична реалізація картинок совєтських міст із брехливої газети "Правда". Центр цього міста направду напрочуд чистий. Але ця чистота якась загрозлива. Це чистота не лише від сміття, а й від людей. Людей у Мінську немає навіть удень, а ввечері й поготів, адже міський простір облаштований украй непривітно для людей. Величезні простори, де нема, де сісти, жодної лавки, жодного притулку, простір не для зібрання людей, а для того, аби вони проминали його якнайшвидше.

Пригадую показну картинку. 22:00. Мінськ. Центральна площа. Монумент із вічним вогнем, а на дахах будинків величезний напис "Подвиг народу безсмертний". На площі нікого, крім двох повій, одягнених у шкіряні сукні, прикрашених величезними ланцюгами штучного золота й жахливо нафарбованих. Ми тоді там були на конференції разом із колегами з усієї Європи. Ми були здивовані, чому в місті нема жебраків. Місцеві нам відповіли: кожного місяця міліція збирає їх і вивозить за місто в ліс. Хтось із них гине, а тих, хто повертається, згодом знову вивозять.

У тоталітарному просторі утилізують не сміття, а людей. Адже це ефективніше – нема людей, нема й сміття. Народу нема, а подвиг є, тож він безсмертний. Злочинній владі байдуже до ветеранів тієї війни, які конають у злиднях. Натомість вона використовує ідею перемоги, аби леґітимувати свої подальші злочини.

Читайте також: Чого може навчити філософія?

Так вчиняє і сучасна російська влада. Вона одвіку добре зналася на цій жахливій оборудці. Вбити якомога більше власних громадян у черговій розв'язаній цією владою війні, аби потому виправдовувати цими жертвами подальші війни і злочини проти людства. Центр Москви – Червона площа – прообраз тієї жахливої безлюдної порожнечі, що занапастила всі колонії російської імперії. Там чисто, бо нікого нема. Прозорий простір смерті. Над ним височіє Кремль. Там завжди знайдеться місце якомусь покидькові, чи то Сталіну, чи то Путінові. Некрофілічна порожнеча завжди жадає сповнитися злочинними задумами й вчинками свого володаря.

Дивна річ, я вкотре чую про чистоту Донецька. Навіть ті, хто втекли звідти від російської армії і проросійських терористів, торочать про те, яким чистим було це місто, і яким брудним їм здається Київ. Зараз на Донбасі може стати геть чисто, російські "Гради" зачистять там усе. Впаде російський град і вб'є все живе. Запанує чистота смерті. Росіяни вже зачистили "брудне" чеченське місто Грозний, майже дісталися до "брудного" грузинського міста "Тбілісі", зараз зачищають "брудне" сирійське місто Алеппо, українські міста на черзі.

Я пригадую, як у Київ на початку 2014 року після закінчення протистояння на Майдані приїхав мій колега – філософ російського походження з Мінська. До речі, зараз він переїхав у Петербурґ, недолугу тінь європейських міст, збудовану на кістках його загиблих будівників. Я водив його по Майдану, розповідав про те, що там відбувалося, й раптом відчув, що єдине, що він там убачає, то бруд. Так, там був бруд, але для нас то був святий бруд, политий кров'ю загиблих і сльозами тих, хто вцілів.

Відтоді я зрозумів, що їм нічого не пояснити, цим людям, які все життя живуть у бруді, а марять чистотою. Ідея чистого міста затулила від них дійсність.

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"