Це було в доінтернетну епоху. У країні, яка відгородилася від світу не лише щільними кордонами, але й інформаційним бар'єром. Десь там, за "залізною завісою", вирували пристрасті довкола нових жанрів музики, фільмів, акторів, співаків. У "країну Рад" їх хвилі майже не потрапляли. Тут панував штиль і було страшенно нудно.

Інформаційно стерильні газети вирізнялися між собою тільки назвами та кількістю намальованих орденів у логотипах. Чорно-білий телевізор п'ять днів на тиждень на всіх трьох каналах показував нецікаві програми, найбільшим рейтингом серед яких відзначався прогноз погоди. Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час до часу розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою.

Читайте також: Дві реальності України: совку наче вже й нема, та все ж він іще є

І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках. Він стояв у кутику кімнати, поступившись центральним місцем телевізору. Вмикали його здебільшого вечорами. Він таємниче світився, демонструючи на своєму табло назви далеких міст.

Прокручуючи одну з його ручок (не ту, що регулювала гучність), я і почав вивчати географію світу. Стрілочка їздила між Римом, Брюсселем, Парижем, Лондоном. Я читав назви цих міст і запитував у батька про їх знаходження. А приймач тимчасом весело коментував мої "мандри" невідомим мовами. Незрозумілі слова лилися різними ритмами від швидких італійської та іспанської мов до тягучої англійської чи наказової німецької. Звісно, я не відрізняв тоді їх, але відчував різницю між ними і ще більшу різницю між тим, як говорили закордонні ведучі та суворі диктори радянського радіо.

Іноді серед незрозумілих голосів раптом пробивалися слова знайомою російською чи навіть українською. Саме їх наполегливо вишукував батько крізь завивання радіоперешкод, коли сам сідав крути ручку. "Ворожі голоси" говорили те, чого не прочитаєш у газетах, не почуєш у "брехунцеві" та чорно-білому телевізорі. Тому їх слухали і навіть обговорювали у вузькому колі втаємничених.

Читайте також: На "Інтері" пояснили, чому "пів-Європи" не святкує Дня перемоги

Недільними ранками Rigonda урочисто звучала літургією з далекого Ватикану. Її більше слухала мама. Коли приймач опинявся у моїх руках, то більше співав, як говорив. Мене тоді цікавили не довгі розмовні програми про незрозумілу політику, а музика – нечувані на офіційному радіо чи ТБ ритми джазу, блюзу, рок-н-роллу. Я не розрізняв тоді їх як і мови, на яких говорило радіо, оголошені імена виконавці нічого не говорили. Але досі пісні Френка Сінатри в мене асоціюються саме з цим приймачем. 

Потім стіна впала, на нас накотилися інформаційні хвилі із Заходу – новини, музика, кіно. Ми стали жити в ритмі з усім світом. Шаленному ритмі, який декого змушує жалкувати за старими "добрими" часами інформаційного голоду. Rigonda зникла, залишена як непотріб під час якогось із переїздів. Її замінив Інтернет, айподи й айфони. Але любов до різноманітності, яку завдяки їй мав можливість розсмакувати у часи мого сірого совкового дитинства, залишилася зі мною назавжди.