MENU

Кожний російськомовний українець може перейти на добру українську

3095 0

Раптом з'ясувалося, що мої родичі вважають, що я не є природним носієм української мови. Я спочатку розхвилювався, а потім задумався з того приводу. Чи є я таким насправді?

Із раннього дитинства в нас у домі панували аж три мови: російська, якою переважно спілкувалися мої батько та мама (хоч батько мали диплома філолога-україніста, а мама працювали вчителькою в українській школі), українська, якій надавали перевагу мій дідусь, та ідиш, до якого перестрибували мої дідусь і бабуня, коли їм треба було щось обговорити чи полаятися за моєї присутності так, аби я не зрозумів. Згодом усе одно почав розуміти, але то вже інша історія.

Читайте також: Батіг і пряник: забезпечити повне домінування української мови в публічній сфері

Вчився я в українській школі, де переважно панувала саме українська мова – щоправда, деякі вчителі викладали все одно російською (так, скажімо, всі три вчителі англійської, які в мене були, спілкувалися російською). Тому українська була для мене завжди саме природною, власною мовою – до такого ступеня, що в одинадцяти-дванадцятирічному віці я писав байки й оповідання українською та навіть не замислювався, чому це так, а не інак.

Але згодом, живучи в Ізраїлі та Німеччині, я добряче забув українську. Просто не було з ким спілкуватися нею. Івриту навчали, німецьку опанував – тепер вона для мене майже рідна, російською спілкується всенька еміграція зі СРСР, не замислюючись... А от українською катма було з ким гомоніти. Тож мова моя за ті роки заіржавіла добряче.

Втім, якоїсь миті – не скажу зараз якої – я раптом немовби повернувся додому. Схопився читати українські книжки, мало не зі кров'ю здобув собі примірник "Енеїди" Котляревського, з якого почалася моя нова українська бібліотека...

Коли почалася Помаранчева революція – коментував її події на німецькому телебаченні й несамовито дратував запрошених у ту ж студію російських експертів відмовою спілкуватися російською мовою, хоч сам того ж часу працював власним кореспондентом російськомовного (не російського) телеканалу. Із початком війни вже просто свідомо почав писати здебільшого українською.

Проте коли десь із рік довелося попрацювати в українській редакції Deutsche Welle, мені колеги стали зауважувати (до того ж цілком слушно), що моя українська – якась надто архаїчна. Не так, аби старовинна, але застаріла. Не знаю, як зараз – намагаюся вчитися просто на бігу. Втім, архаїчна мова для діда Панаса – то, певно, є перевага, а не недолік...

Читайте також: Учіть українську: три етюди про мову

У кожнім разі, я не можу з певністю сказати – чи є я природним носієм української, а чи це, так би мовити, штучно набута мова. Але навіть якщо й штучно – це доводить одне: будь-який російськомовний українець може перейти до доброї, якісної, різноманітної солов'їної. Може навчитися, може вживати її у повсякденні. Аби було бажання. Тільки не слід забувати, що в цьому процесі примус, фаріонівщина – не є корисними. Дід Панас усе ще залишається переконаним просвітянином, нікого силувати не збирається. Волати про "мовою ворога спілкуються зрадники" не збираюся, бо то є бздура: зрадники, як ми нині знаємо, можуть спілкуватись і найлітературнішою українською, та хоч лемберзькою ґварою.

Хоча це й не позбавляє мене переконання, що кінцевою метою все ж таки повинен бути повний перехід до української. Бо вона є чинником само ідентифікації, і неабияким. Тому ще раз закликаю моїх російськомовних друзів: спілкуйтеся українською. Не бійтеся, не соромтеся – ми всі вчимося. Помилятися – не гріх, знайдеться, кому вас виправити. А раз почавши – звикнете й самі потім будете собі голови сушити: чи то ви вивчили українську, а чи то завжди знали.

Борис НЕМИРОВСЬКИЙ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини