Маруся моя собака вже понад рік. Я вперше побачив її на відео з миколаївського притулку й відрухово вирішив, що в нашому звіринці стане місця для ще однієї.

Ми зустрілися на київському вокзалі, куди мені привезли її бляклу, товсту, одурманену заспокійливим; зовсім не та собака, про яку ви просили батьків у дитинстві.

Про її минуле я знав небагато. Зламаної ноги, шрамів на тілі й короткої історії, почутої від жінки зі притулку, вистачило для розуміння: це було пекло. Жила у вольєрі, охороняла хату, мерзла взимку надворі (гладкошерста – практично гола), їла абищо й була бита. "Ніяк не могла відігрітися".

Марусю ми відігріли. За рік її шерсть набула гед-енд-шолдерсного полиску, й зі млявої сардельки вона перетворилась на веселого, енергійного коротконогого колобка. Навчилася, як нормальна такса, спати в ліжку під ковдрою й будити мене в неділю вдосвіта. Полюбила гасати лісом і гавкати на їжаків. Назавжди загнала котів на холодильник. У її характері відкрилася маса кумедних і зворушливих подробиць. 

Читайте також: Поросятко думає, що воно собака і все робить разом зі своєю "сім'єю". ФОТО

Які, втім, кожен господар може розповідати про свою собаку без кінця. Маруся цікава в іншій ролі. Це індивід, що, перетривавши чорну смугу, увійшов у фазу щастя.

"Як думаєш, їй добре з нами? – часто питає мене дружина. – Вона щаслива?" Й усім своїм виглядом, і хвостом, що не перестає вихляти, наша смішна товста собака зі плебейськими манерами відповідає на це запитання: так.

Ми так звикли говорити про щастя як мить, яку неможливо ні вловити, ні затримати, ні усвідомити до кінця. Спостерігати за земним повсякденним щастям випадає нечасто. Марусина піраміда Маслоу, напевно ж, має менше рівнів, ніж наші з вами. Та все ж: як вона примудряється бути щасливою після всього, що було з нею в минулому?

І чи воно в минулому?

Вона любить мене: я беру її на коліна, чухаю, смачно годую і називаю ніжними словами. Чи любила вона людей, які зламали їй лапу, лупцювали, тримали на морозі й урешті-решті віддали до притулоку?

Чи так само вихляла хвостом безперестанку, коли до її миски виливали помиї?

Чому, коли гуляєш із нею на шворці, вона дереться й гарчить, щоб загризти цілий непривітний навколишній світ і захистити від нього - кого, що?

Чому, коли на неї прикрикнеш, вона, розпластана на животі, повзе до твоїх ніг? "Як жаба!", – сміялася, розповідаючи по телефону, жінка зв притулку. Хто і як навчив її підповзати для покарання?

Читайте також: "Сітка" Кім Кі Дука: які великі теми порушує трагічна історія маленької людини

Чи треба бути вдячним за щастя? І чи можна бути вдячним за те, що просто перестали бити?

Якщо травми минулого незворотні й залишають нас скаліченими, значить, вони назавжди залишаються з нами. Чи необхідні вони для щастя? Чи можливе воно не на їхньому тлі, а саме по собі?

А якщо можливе, то що з ним робити?

Всі кажуть carpe diem, а як? У ту мить, коли в тебе нічого не болить, як не щипати себе за руку, перевіряючи болем, чи ти ще живий? У той день, коли ти відчуваєш, що тобі – саме сьогодні, саме зараз – нічого не треба боятися, робити, чекати чи виправляти, але насолодитись цим відчуттям заважають дві речі: пам'ять про те, що було, і невблаганне знання про те, що все це буде.

Стільки питань з'явилося за рік із собакою Марусею, яка вміє бути щасливою.