Живеш від дедлайну до дедлайну. І почуваєшся відповідно. Дедлайнувато. Є дві гіпотези походження слова "дедлайн".

Відповідно до першої його почали використовувати під час громадянської війни в США, й воно буквально означало "мертву лінію" (англ. dead line – і писали його спочатку як два слова), умовну чи чітко накреслену лінію-межу у в'язниці, за яку ув'язненим забороняли заходити. Якщо ж хтось бодай трохи заступав, торкався чи просто падав на неї, вартові мали право стріляти на ураження. Є згадки, що ця лінія проходила за 20 футів (приблизно 6 м) від внутрішнього частоколу в'язниці. Уперше про "дедлайн" написав 5 липня 1864 року полковник конфедератів Чандлер, зображуючи нелюдські умови "концтабору" південців для янкі – Андерсонвілла, але найчастіше його згадують дотично до справи капітана Генрі Вірца, начальника цього табору, єдиного серед комендантів Півдня й Півночі, кого скарали на горло з формулюванням "за нехтування життям та здоров'ям військовополонених".

Згідно із другою гіпотезою так на початку ХІХ століття на жаргоні газетярів називали межі, у які мав уміщатися друкований матеріал, а вже приблизно в 1920-ті в Америці воно поширилося на журналістську професію, почавши означати те, що й зараз, – граничний термін.

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Якщо подумати про дедлайн філософськи (як це роблять усі прокрастинатори), то очевидним стає те, що насправжки є тільки один дедлайн – смерть, а решта – маленькі перепони й відстрочення на шляху до неї. Була ж, певно, якась логіка в тому, що давні греки (піфагорійці-орфіки) називали тiло soma, а могильний знак sema, бо тіло ув'язнює душу, тягне до землі-домовини. Випадкове (чи не надто випадкове) співзвуччя напозір не дуже пов'язаних між собою слів перетворилося відтоді на цілу філософську стратегію розуміння людського існування, яка подеколи виринає в різних контекстах аж до сучасності.

Так, у романі французького письменника Анатоля Франса "Таїс" (1890) в одному з епізодів чернець Пафнутій і куртизанка Таїс приходять на бенкет, організований Коттою, і зустрічають там "останнього стоїка" – старого Евкріта. У своїх розмовах той просторікує про необхідність влади над собою, потребу вільного життя і відречення від земних благ. А під час суперечки з Нікієм, який каже фразу "Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?", доводить свою свободу тим, що добровільно приймає смерть, заколюючись ножем. До речі, фраза Нікія – це також один із двох епіграфів до роману Валер'яна Підмогильного "Місто" (1928).

Проте й відсутність тіла не дає повноцінного звільнення, швидше навпаки – прагнення знову себе обмежити. В одному з найцікавіших науково-фантастичних романів ХХ століття "Плюс" (1977) американця Джозефа Макелроя зображено цікавий експеримент. У хворого на страшну смертельну недугу колишнього працівника космічної програми виймають мозок і відправляють його в капсулі Інтерпланетної моніторингової платформи "Плюс" на орбіту робити досліди. Поступово мозок, борсаючись у хаотичному "потоці свідомості", починає словами відбудовувати свою пам'ять і ростити нове тіло, зокрема очі, адже самосвідомість неможлива без матеріальної оболонки. Слово як оболонка думки і стає тим тілом для душі, водночас ув'язнюючи й даючи волю, принаймні в тому, що уможливлює як не встигання зробити все до дедлайну, то хоча б свободу його відстрочити.

Однак про дедлайн писали ще тоді, коли й слова такого не знали. Так, російський письменник Михайло Арцибашев, який народився в Охтирському повіті Харківської губернії, у своєму відомому декадентському романі зі знаковою назвою "Біля останньої межі" (1910-1912) своєрідно переосмислив цю межу життя і смерті, яскраво зобразивши пошесть самогубств на початку ХХ століття (загалом у творі сім суїцидів інтелігентів). Але вже початок роману, де описано домашнє навчання, дещо гротескно й комічно навіює відповідний настрій: "Хлопчаки ожили. Кудись полетіли брудні зошити, на столі вмить утворилася велика калюжа чорнил, у якій тоді ж таки закінчила життя якась дурна муха".

Читайте також: Найкоротша історія цінностей: як виникали та змінювалися уявлення про них

Навряд чи Арцибашев мав тут на увазі Шекспіра, але в "Королі Лірі" (1606) Ґлостер висловлюється значно витонченіше: "Для богів те саме ми, що мухи для хлоп'ят: вони нас для розваги убивають". Зрозуміло, що трагізм межі людського життя й небуття окреслює саме знання про те, що ми смертні (Осип Мандельштам: "Якби не смерть, то ніколи я не дізнався б, що живу") – оце і є той фінальний дедлайн.

Хоча чого це ми користуємося тією клятою іноземщиною, коли маємо гарний український відповідник: реченець? Це ж про нього чудово сказав Василь Стус: "Як став – то вплав, як брід – то вслід, як мур – то хоч нурця, пройдімо лабіринтом бід до свого реченця...»

Отак, власне, і живемо від реченця до реченця. А почуваємося чогось дедлайнувато.

Максим НЕСТЕЛЄЄВ, "Тиждень"