Моя молодша донька (8 місяців, вона якраз зараз заснула, тому можу трішки написати) зараз немов відкриває для себе власне тіло.

Наприклад, вона підносить ручку до очей, згинає та розгинає пальці (майже як у фільмах про роботів чи чужинців, з мізинця по вказівний згинає, потім від вказівного до мізинці розгинає - як віяло) і уважно за цим спостерігає.

"Ось ці от штукенції - це ще я чи вже не я?" - немов питає вона, дивлячись на свої ручки. Думаю, коли цими "штукенціями" вона торкається мого обличчя, маминого волосся чи бороди друга - вона задає ті самі питання. "Це ще я чи вже не я?".

Це досвід, з яким ми постійно стикаємося, все своє життя.

Поступово ми розуміємо, що наше тіло - це також ми. А потім що наші іграшки - це також ми. Що наш одяг - це також ми. Що наші рідні - це також ми. Що наша квартира - це також ми. Що наша країна - це також ми. Що близькі нам люди з минулого, яких ми ніколи не бачили і які померли до нашого народження - це також ми.

Читайте також: Безповоротність і деструктив досвіду

Сергій Кримський якось у розмові сказав мені (я тоді ще був студентом): розумієте, людина не закінчується цим невеличким простором між черевиками та капелюхом. Вона не закінчується на своєму тілі.

Саме тому для неї такий важливий дім (ось це ось ліжко, ось ці книжки, ці двері на балкон, які так погано зачиняються - це також я), так важливе село чи місто, вулиця, подвір'я, історія. Тріщини на асфальті на рідному подвір'ї, яким більше років, ніж тобі. Дерева, які завжди були великими.

Усі ці речі більші за нас самих, і саме тому вони є для нас такими дорогими. Бо вони є частиною нас, але нам не належать.

Бо вони є частиною нас, але існують самі по собі. І ми інколи до них приходимо, і дивимося на них, і розгортаємо їх, як віяло, від мізинця до вказівного, від вказівного назад до мізинця.

Просто "ми" - це завжди більше, ніж ми можемо взяти з собою.