Про пожежу. Grenfell Tower, London, 14.06.2017

Я не експерт, не пожежник і не архітектор, тож залишу усі технічні питання і безліч "чому" для професіоналів. Я напишу про людей. Про їх біль. Жах. Відчай.

Страшно навіть уявити собі, що ти прокидаєшся уночі і усвідомлюєш, що знаходишся у серці пекла, що тікати нікуди та й тікати занадто пізно. І у тебе, в принципі, ще є трохи часу, простору і повітря, але немає шансу... жодного шансу... Такий відчай - найгірше, що може статись з людиною. Яким же нестерпним має бути жар пожежі, що змушує людей вистрибувати з вікон, штовхаючи на вірну смерть...

Є речі, про які мовчатимуть ЗМІ, факти, про які нам не розкажуть, фото, яких не буде в інстаграмі, кадри, яких не буде на ю-тюбі...

Трагічні й жахливі кадри, які краще й не бачити...

Я мала необережність подивитись відео з місця трагедії у Скнилові (22.07.2002), деякі уривки й досі стоять перед очима і вдруге дивитись їх я не хочу. Це жахливо! Це не голівудське кіно, з яскравими спецефектами під гучну музику, це реальні кадри, що фільмують понівечені тіла, крики та плач...

Ще, якось, довелось бачити відео з пожежі. Десь у Росії горіла офісна будівля, поверхів на 7-8, люди сиділи на підвіконнях і кричали. Просто кричали. Від болю, нестерпного жару і просто від страху і шоку. Внизу бігали пожежники і натягували рятувальні брезенти. Це не так просто, як може видатися на перший погляд. На жаль, не всі стрибали на брезент, дехто зістрибував просто на асфальт, бо вже не сила було терпіти...

Людське тіло падає з висоти з коротким глухим звуком, наче мішок із мукою, і від цього звуку стає моторошно, бо розумієш - щойно обірвалось чиєсь життя. А найгірше, що людина сама зробила цей крок, свідомо, хоч і під тиском важких обставин та нереального відчаю. Людина обрала двосекундне полегшення, єдине можливе спасіння від їдучого диму та пекельного вогню, зробивши їх двома останніми секундами свого життя...

Читайте также: Масштабный пожар в Лондоне: 64 пострадавших, 20 - в критическом состоянии. ФОТО, ВИДЕО

Усі ці коментарі у соцмережах і безкінечні розмови про техніку безпеки, соціальний будинок і "хто віноват?" такі нікчемні і тошнотворні в порівнянні з фактом людської трагедії, що читати їх навіть гидко. Можна знайти крайнього і повішати на нього тягар провини, але ніхто і ніщо не поверне людського життя.

У сучасному світі, в розвиненій країні з високими технологіями ми звикли довіряти комусь і чомусь. Звикли довіряти приладам, знакам, табличкам, чужим порадам, настановам і вказівкам більше, ніж власним відчуттям. Діти кам'яних джунглів. Я не можу зрозуміти: що змушує людей в екстрених ситуаціях прислухатись до когось але не до власного інстинкту самозбереження?

P.S. Я щойно звідти... Це страшно... Будинок згорів на вуглик...

Під'їзди до нього перекриті, нікого не пропускають. На сусідніх вулицях у церквах, ресторанчиках, магазинах та просто на тротуарах - гори із гуманітарною допомогою: ящики, мішки, пакети із одягом, іграшками, засобами гігієни. При мені кілька місцевих дітлахів, років 8-10ти, підбігли до однієї із волонтерів, запитати про свою подругу. Вона опустила очі: "She is still missing..."

Атмосфера, як після війни... Пахне горілим. Чорний будинок, мов скеля, загрозливо нависає над іншими. А там - триває життя.

Всюди повно людей. Поліція, журналісти, перехожі. Хтось мовчить, потупивши погляд, хтось фотографує, хтось робить селфі. Група дівчат у футболках з написом "Staff" просить когось зробити їм групове фото на фоні обгорілого будинку, позують, усміхаються щиро, розглядають фото, потім фотографують одна одну по черзі. Яке блюзнірство!

Позаду мене двох молодих дівчат хтось запитав чи знали вони когось із того будинку. "Yes, our friend lived there - How old is she? - She was 21 - I'm sorry for her..."

Сьогодні такий чудовий літній сонячний день! Люди! Цінуйте кожен із них!

Не дай Вам Боже побувати в подібних ситуаціях!

Не нехтуйте власною безпекою! Будьте обачні! Та бережіть себе!