Різноманіття ресторанів в Америці дійсно вражає. Спершу я хотіла спробувати щось суто американське, але швидко зрозуміла: такого, фактично, немає.

Навіть фаст-фуд, який ми вважаємо «американським», до США завезли мігранти. Бургери і хот-доги - з Німеччини, бейгли - зі Східної Європи. Навіть картопля-фрі - це French fries. Водночас, смажити в олії найнеочікуваніші продукти - від огірків до морозива чи печива «Орео» - вигадали американці. До речі, салат Цезар, попри свою назву, - творіння американського кухара, щоправда, італійського походження.

Саме тому у Вашингтоні можна й варто ходити до закладів із національною кухнею «народів світу». Страви готують представники цих самих народів, й виходить неймовірно смачно.

У Вашингтоні найбільша спільнота ефіопців за межами Африки, закладів зі своєю національною кухнею вони відкрили дуже багато. Овочеві та м'ясні страви тут переважно гострі, їх подають на инджері - великому млинці із сірого борошна. Їдять таке не ложкою чи виделкою, а шматочками цього ж млинця, які відривають просто за столом.

Читайте також: Сила в разнообразии: чем американцы отличаются от нас

Індійські, китайські, в'єтнамські страви, особливо суп pho («фо») із локшиною, м'ясом і паростками сої, - також стали тут для мене справжнім відкриттям.

Але найбільше закладів подають мексиканську їжу. Тапас - взагалі стало синонімом слова «закуска». Вони чи не в кожному барі/кафе/ресторані, так само як у нас майже кожен заклад вважає за необхідне мати в меню суші чи піцу. В Україні мексиканська їжа мені зовсім не сподобалась, а тут від гуакамоле чи буріто відмовитись неможливо, бо готують їх справжні мексиканці і переважно використовують аутентичні продукти.

Також у вашингтонських закладах майже всюди є happy hour, «щаслива година». Приблизно з 5 до 7 вечора по буднях пропонують напої та легкі закуски ледь не за півціни. Покликати колег на «геппі аур» і поспілкуватись годинку за келихом вина чи пива лише за $3-5 - дуже розповсюджена практика.

Неймовірно популярні фуд-траки, тобто автомобілі-вагончики, де продають, на мій подив, пристойну їжу. В обідню годину біля таких ресторанів на колесах шикуються довгі черги, не всі навіть захочеться відстоювати. Цікаво, що в деяких таких мобільних кухнях готують настільки смачно, що місцеві «фуді» (по-нашому, любителі смачно попоїсти) узагалі полюють на них, слідкуючи за їхніми переміщеннями на спеціальних сайтах чи у соцмережах. Деякі траки змінюють локації щодня. Втім, за законом, вони мають бути прикріплені до звичайного кафе із відповідними умовами для приготування і зберігання їжі, тому якість добре контролюється.

А ще в Америці існує неймовірна мода на різноманітні салати. Безліч салатних барів пропонують обирати всі складники: і листя (шалена кількість варіантів, або рис, нут, кіноа), і овочі, і м'ясо, і соус, теплі чи холодні мікси. Аналогічним закладам в Україні до такого розмаїття ще рости й рости.

Цікавим, але трохи шкідливим досвідом був похід до «буфету», де платиш за вхід $10-15 і їси, скільки влізе. Усе як у найкращих традиціях турецького all inclusive: хочеш спробувати потроху всього, й половину накладеного на тарілку (чи тарілки) з'їсти не можеш, а з-за столу ледве встаєш.

Читайте також: Десять типов американских женщин

Окрім того, на відміну від українських, багато місцевих закладів мають вегетаріанські, веганські, безлактозні, безглютенні, органічні варіанти страв.

Із солодощів місцеві полюбляють купувати у кафе маффіни та капкейки, простіше кажучи, кексики із різними кремами. Морозиво, щиро кажучи, після італійського gelato розчарувало. Натомість, величезний вибір пирогів, чізкейків, печива (дуже популярне - зі шматочками шоколаду). Пончики, звісно, неймовірні. В Україні я їх ніколи не їла, тут - просто мусиш. А ще мене забавляють тістечка брауні і блонді з темним шоколадом і такі ж без шоколаду, відповідно. Найцікавіші солодкі начинки для мене - гарбуз, який до Гелловіна можна зустріти у пирогах, батончиках і цукерках, та різдвяні льодяники із перцевою мятою, які взимку кладуть навіть у пончики.