Коли мова заходить про українське село, то риторика зазвичай набуває песимістичних сірих тонів. Лейтмотивом починають звучати фрази, на кшталт "село вмирає", "сільське населення старіє", "молодь виїжджає" і т.п.

Так, від урбанізації поки що нікуди не втекти. Однак протягом існування та розвитку нашої держави, українське село завжди відігравало значну роль, адже так історично склалося, що українці вели осілий спосіб життя, який полягав в обробітку землі, веденні домашнього господарства.

Сьогодні справи зі сільським господарством йдуть не кращим чином. На світло в кінці тунелю може вказати децентралізація, якщо цей фундаментальний процес буде належним чином реалізований і завершений на теренах України. Майбутнє українського села, очевидно, в спроможних об'єднаних громадах. Однак зараз хотілося б поміркувати над тим способом заробітку для українських сіл, який використовує лише їх невелика частина через ряд об'єктивних причин, хоча зрештою і суб'єктивних (більшість обмежень все-таки творимо для себе ми самі). Йдеться про туризм.

Читайте також: Ми дуже недооцінюємо всі реальні можливості наших трудових ресурсів

Сільський туризм – це не вигаданий щойно неологізм, а повноцінний термін, який розкриває сутність одного з видів туризму.

Наприклад, у британському словнику з подорожей, туризму та гостинності С. Медліка сільський туризм (rural tourism) визначається, як відпочинковий вид туризму, сконцентрований на сільських територіях.

Він передбачає розвиток туристичних шляхів, місць для відпочинку, сільськогосподарських і народних музеїв, а також центрів з обслуговування туристів з провідниками та екскурсоводами. Поняття "сільський туризм" часто ототожнюють з "агротуризмом", але це поняття значно ширше.

Сільський і екотуризм – ті напрямки, в яких можуть і повинні розвиватися українські села. Особливо ті, туристичний потенціал яких закладено географічно, історично чи культурно. Українських сіл, яким до снаги зацікавити вітчизняного (і далеко не тільки) туриста, насправді дуже багато.

Наприклад, селище Опішня, що у Полтавської області, – своєї слави зазнало завдяки місцевій культурі. Не дарма його називають "гончарною" столицею України. Тут виготовляють глиняні макітри та глечики, а таємниці їх виготовлення передаються суворо від покоління до покоління вже багато сотень років. Саме тут розташований Національний музей українського гончарства, а також Інститут керамології.

А справжня "українська Атлантида" затаїлася на Хмельниччині. Бакота – колись легендарне місто з тисячолітньою історією. Сьогодні це не звичайне село, його немає на жодній географічній карті з 1981 року. Тоді його було штучно затоплено водами Новодністровської ГЕС.

Мешканців розселили в сусідні міста, а Бакота стала підводною українською Атлантидою. Насправді це один з найбільш недооцінених туристичних об'єктів України.

Бакоту можна зустріти у більшості туристичних рейтингів України, але про неї знають одиниці, ще менше її бачило на власні очі. Місцевий теплий клімат дуже нагадує кримський. Крім мальовничих краєвидів, Бакота приваблює також можливістю поглянути на залишки скельного монастиря.

Львівське село Підгірці зробила знаменитим історія. Сюди приїжджають тисячі туристів, аби поглянути на славнозвісний колись у Європі, проте призабутий і дещо занедбаний сьогодні Підгорецький замок.

Багата на музеї закарпатська Колочава, Кобзареві Моринці, миколаївське село Актове з його славнозвісним Каньйоном... Перелік унікальних українських селищ можна ще довго продовжувати.

Нещодавно мені пощастило побувати на Дніпропетровщині у Петриківці. Так, у тому самому селищі, що відоме у світі як осередок українського народного декоративного розпису, історичне коріння якого походить від древніх традицій настінних розписів, що сягають у глибину тисячоліть.

Серед обов'язкових місць для туристів тут Центр народного мистецтва "Петриківка", Петриківський музей етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва, Музей Федора Панка, 120-метровий паркан з петриківським розписом...

Усе тут, звичайно, цікаво. Тут справді вирує життя, але не молоде, а дещо все-таки підстаркувате. Приміщення стареньке, паркан-рекордсмен за віком такий же. Дух тут український і традиції збережені. Однак усе це потребує модернізації. Мається на увазі не лише Петриківка, а всі українські села. Збереження ідентичності та модернізація – формула успіху для українського села не тільки в туристичному та культурному плані.

Читайте також: Немає нічого сумнішого аніж те, коли люди соромляться свого коріння

Не всім селам випала нагода народитися щасливчиками біля чудес природи або стати відомими крізь призму століть української історії та культури. Утім це не означає, що в цих сіл немає шансів зацікавити туристів. Тут уже все в руках самих мешканців.

Є чимало історій успіху сільського зеленого туризму в селах, про які кажуть "Богом забуті". Йдеться про звичайний відпочинок у сільській місцевості, куди за омріяним релаксом останнім часом їдуть усе більше жителів мегаполісів. Містяни їдуть у села чи хутори пожити зовсім іншим життям.

Своєрідне повернення до першоджерел. Краса сільських пейзажів, близькість річок, озер, лісів, гір, відсутність стресів та метушні, здорове харчування... Це все реально завдяки облаштованим туристичним зеленим садибам, кількість яких із кожним роком зростає в більшості областей України.

Перешкод на шляху розвитку сільського туризму в Україні чимало. Відсутність належної інфраструктури, брак інвестицій, велика частка туристичного "чорного ринку". Проблеми, зрештою, подібні до тих, що й в інших сферах нашого повсякденного життя.

Та це не означає, що ініціатива сільського туризму приречена на поразку – просто доведеться трошки більше попотіти, але не в полі, а на етапі планування та реалізації повноцінної бізнес-ідеї.

Сільський туризм – чудова бізнес-ідея для звичайного селянина й, можливо, саме та рятівна соломинка для його селища, яке під загрозою зникнення.

Роблячи ставку на розвиток туризму, збереження традицій та ідентичності, поступову модернізацію, українські села отримують заповітний шанс залишитися на карті.