А зараз спеціально для читачів "Тижня" невеличка екскурсія у світ високих стосунків вітчизняної бюрократії, пише Юрій Макаров

На адресу голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Юрія Артеменка днями надійшла ябеда від одного з обласних очільників. Він скаржиться на "істотне погіршення взаємодії обласної державної адміністрації із регіональною філією Національної телекомпанії України (мається на увазі НСТУ). [...] За нашою інформацією, є неформальна вказівка керівництва Національної телекомпанії України щодо мінімізації контактів регіональних філій із керівництвом облдержадміністрацій. Така позиція завдає істотної шкоди державним інтересам..."

Обмовка багато про що каже: губернатор (я, своєю чергою, теж дозволю собі термінологічну неточність) справді або не чув, або не второпав, що організації, на яку він скаржиться, де-юре та де-факто більше не існує. Немає більше державного телебачення в країні, немає регіональних телерадіокомпаній, які донедавна за фактом були PR-відділами місцевих адміністрацій. Достатньо було зателефонувати директорові, щоб забезпечити медійний супровід будь-якого засідання, поїздки, урочистостей – те, що серед сталих телевізійних жанрів має назву "паркет".

Читайте також: Від НТКУ до суспільного мовлення: змінити парадигму цінностей

Стосунки з господарем за зразком "патрон – клієнт" характерні для українських медіа незалежно від форми власності. Інакше не було б в ефірі центральних комерційних каналів ганебних "документальних" фільмів про противників того чи іншого власника, іконописних інтерв'ю місцевих чиновників у комунальній пресі, політичної джинси як такої. Днями з високого кабінету делікатно поцікавилися: чи правда, що Суспільне тепер не транслюватиме засідання Кабміну в прямому ефірі? На НСТУ відповіли: правда. Це не завадило прем'єр-міністрові, слід віддати йому належне, публічно запевнити, що недофінансування буде компенсоване. Хоча осад залишився.

Але приблизно те саме ставлення спостерігається в людей, які нібито мали б орієнтуватися в процесах та утримуватися від швидких виснов­ків. Щойно колега, з яким ми пропрацювали певний час на Громадському, докоряв у соцмережі, що на "UA:Перший" взяли кільканадцять топ-менеджерів із зарплатою 43 тис. грн, а канал перебуває на 30-му місці за рейтингами (знову плутанина у визначеннях, але я вже звик). Ти можеш скільки завгодно розповідати про роздмуханий штат колишньої НТКУ, НРКУ та обласних ТРК, який не дає змоги платити справді потрібним працівникам гідну винагороду, про нерухомість у стані валізи без ручки, про техніку зразка 1995-го й раніше (я не жартую!), про +5 °С у студії починаючи з жовтня, про втрачені роки, коли правила державної установи не дозволяли купити навіть стільці для декорації нової програми, а вони тобі про зраду.

Ще раз: близько 40% бюджету НСТУ у поточному році становлять витрати на трансляцію сигналу, комунальні платежі, обов'язкові внески до Європейської мовної спілки та придбання прав на трансляцію спортивних змагань, які ми маємо показувати згідно із законом – це я кажу як, перепрошую, топ-менеджер... Решта – гроші, які доводиться платити більш-менш рівномірно й без затримок усім: і трудоголікам, яких забирає з роботи швидка після 20-годинної зміни (сам був свідком), і тітонькам, які приходять акуратно у свій кабінет о 9-й і до 18-ї п'ють там чай. І операторові, що примудряється за свої копійки робити пристойну картинку на "залізі" доцифрової ери, і якомусь інспекторові з охорони праці, котрий намагався провести інструктаж із моїм другом-фронтовиком Євгеном Степаненком, як правильно накладати джгут у разі кровотечі (Женя його мало не прибив). Бо є, бачите, тарифна сітка. На оновлення техніки нуль. На виробництво програм 3%.

Читайте також: Чому нам справді потрібне суспільне мовлення

Минулого місяця мені довелося кілька разів проводити екскурсії для декого з колег або потенційних співробітників київським телецентром, а потім розкладати пасьянс із цифрами. Відвідувачів обіймали млості (знайомство з офісом Українського радіо на Хрещатику, 26 або першою-ліпшою регіональною філією матиме той самий наслідок). Розруха. Зокрема, за класиком, у головах. І це треба вилікувати "на вчора".

Найпростіше було б звільнити всіх, обнулити ситуацію й потроху набрати нових. Але телевізор увесь цей час щось має показувати. До того ж є закон, профспілки, колективна угода, є, зрештою, долі живих людей, багато з яких довгі роки примудрялися працювати в цих ганебних умовах, часто на власній (!) техніці, й робити пристойний продукт.

Результат буде нескоро. Відчутний – за рік. Помітний, на окремих ділянках, – вже у вересні. А в чомусь уже є. Телевізор без "паркету" та джинси (див. вище).

Утім... Функціонери вимагають покори, суспіль­­ство – простих рішень.