Тут я не можу бути неупередженим. Зураб Аласанія, який подав у відставку з посади головного перетворювача державно-безнадійного телебачення на щось суспільно корисне, – мій товариш і вчорашній шеф. Якщо з'ясується, що система, зжерши ще одного навіженого, зачинила вікно можливостей, настане моя черга робити вибір.

У перемоги, як відомо, багато батьків, поразка завжди сирота. Суспільне телебачення запускалося дуже урочисто: на церемонію підписання відповідного закону приїхало керівництво країни включно з президентом і тодішнім прем'єром. Потім з'ясувалося, що проект потрібен усім і при цьому нікому персонально. Окремі стадії зрозумілої та прозорої реформи, які мали бути пройдені за місяці, якщо не тижні, гальмувалися в кабінетах різних міністерств роками. Саме так, роками. Тим часом бюджетне фінансування невпинно урізалося, а довгоочікувана можливість заробляти самим віддалялася.

План телевізійного щастя за Аласанією передбачав кілька складників. По-перше, поламати НТКУ – черговий зашкарублий допотопний вузлик державної машини, замінивши його на самодостатній організм. По-друге, нейтралізувати саму можливість впливу влади та/або олігархів на контент мовника з, перепрошую, 97-відсотковим покриттям території країни. По-третє, припинити всілякі схеми, паралельні грошові потоки й довести, що це можливо в принципі.

Читайте також: Питання безпеки. Чому нам потрібне суспільне мовлення і яким воно має бути

На цьому пункті я зупинюся окремо. Всі, хто мав справу з державними підприємствами, знають, що для діяльності в інтересах розумного, доброго, вічного вони непридатні. Ти не можеш маневрувати кадрами, ти не можеш маневрувати ресурсами, передусім грошима. Приклад із життя: коли цього року під час запуску на "UA: Першому" нового ток-шоу для декорації знадобилося кілька пристойних стільців, з'ясувалося, що постановою Кабміну від якогось там жовтня 2015-го держустановам купувати меблі заборонено. Довелося шукати фірму, яка згодиться поставити товар у вигляді... запчастин, а зберуть їх уже на місці. У таких ситуаціях за регулярне витягання цвяхів зубами кожен причетний вигадує собі компенсацію згідно з темпераментом і вихованням: або моральну, або, перепрошую, матеріальну. В НТКУ впродовж останніх двох із половиною років задовольнялися моральною.

До того в компанії проблема маневру ресурсом вирішувалася в єдиний можливий спосіб: до процесу долучалися незалежні продакшн-студії, які від свого імені торгували доступом до ефіру, а "дельту" заносили на канал. З цієї "дельти" можна було прикупити щось із обладнання, підгодувати особливо цінні кадри, адже відомо (а може, комусь і невідомо), що різниця в оплаті кваліфікованих людей на державному та комерційному телебаченні сягає 20 разів і більше (порядок цифр такий: 2300 UAH проти 2000 USD). Якщо ти принципово відмовився від сірих грошей, у тебе працюватимуть або такі самі психи, як ти, або саботажники, які тільки чекають, коли ти перечепишся.

Але головне, заради чого взагалі вся ця історія замислювалася (якщо абстрагуватися від того, що створення суспільного було однією з вимог ЄС), – зміна парадигми цінностей. Це не означає подобатися всім, це означає спробувати бути корисним усім. Зокрема, і тим, хто передбачувано видає: "Я телевізор узагалі не дивлюся, але ваше "УТ-1" – лайно". Тому що світ медіа... він такий: одне вогнище зарази от­руює значно більшу територію, ніж покриває саме. І навпаки, одне гарантоване джерело здорового, антисептичного продукту оздоровлює цілий інформаційний простір навколо себе.

Читайте також: Відставка Аласанії: які перспективи впровадження суспільного мовлення в Україні

Те, що тиск на команду реформаторів зростатиме у міру наближення до формального закінчення реформи як такої, було зрозуміло від самого початку, але одна річ – розуміти, інша – відчувати на собі: шкурою, серцевим м'язом. Тепер довкола майбутнього НСТУ почнуться танці. Називають уже три незалежні групи впливу, які конкурують за ласий, практично готовий для використання ресурс.

Українське телебачення вступає в цю річку вдруге: 20 років тому з'явився канал, причому жодного разу не суспільний, який, утім, заявив, що претендує на ціннісний підхід, на продукування сенсів. Так історично склалося, що я був учасником попередньої спроби й свідком того, як ідеалістичний проект спотворювався (скажу відверто, без шаленого спротиву зсередини) в інтере­сах тодішньої влади. Як і тепер, тоді теж звучала критика справа (чи зліва, я вже заплутався) від "патріотів", чиї імена історія не донесла до нашого часу: мовляв, революційний проект насправді непатріотичний, антиукраїнський, геть "пришельців" (текстуально).

Але часи ніби змінилися? Чи ні? Ось тут ми й подивимося, наскільки подорослішало українське суспільство, наскільки воно здатне відстоювати свої інтереси.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"