Три основні причини звільнення хороших директорів шкіл:

1. Їх намагаються спекатись перш за все тому, що на тлі їх ефективної діяльності ну дуже виразно видно недоліки системи. Адже успіху вони досягають не завдяки, а всупереч, наперекір Системі.

Саме вони показують, що треба бути вільним, що роль тупого «виконавця» біля шкільного керма є вкрай безперспективною для навчального закладу. Вони турбуються про справу, а не про те, «хто і що подумає» в чиновницьких кабінетах. Ну як таке можна довго терпіти?!

Читайте також: Про можливі наслідки прийняття Закону "Про освіту"

2. Їх витискають ще й тому, що коли на місці колись непродвинутої школи вони створюють, наприклад, крутезну гімназію, чи просто наводять порядок і роблять привабливою звичайну школу, їх директорське крісло відразу ж стає ласим шматком для дрібної челяді, придворних «цип» і усіляких «відставної кози барабанщиків» районного масштабу. Тим більше, що імпульс до розвитку ними заданий такий, що інерційного руху школі тепер точно вистачить років на п'ять-десять наперед! Тож «наступникам» можна не тільки зручно всістись на «все готове» і просто грітись у промінні не своєї слави, а й успішно конвертувати її у дзвінку монету. Звісно, у цьому випадку гадити на голову «попєрєдніків» є найкращою стратегією самозахисту та самоствердження.

Читайте також: Існує реальна загроза зриву вступної кампанії

Простежте закономірність: якщо, наприклад, на початку 90-х навчальні заклади нового типу створювали, як правило, люди ідеї, то в нульових і 10-х роках у багатьох випадках їм на зміну прийшли відверті мародери.

3. Їм не місце на «капітанському місточку» з огляду на те, що ну не люблять у нас «сильно вумних», незалежних і успішних. Вони не можуть не дратувати тупариків при владі навіть самим фактом свого існування.

Тож відсів кращих може відбуватись лише тому, що комусь «там, наверху» здалось, що вони «не на того моляться» або моляться «не так», як треба сьогодні, згідно з останніми віяннями та кон'юнктурою.

І така практика триває роками у всій освітній системі. Як наслідок, «маємо те, що маємо».