Подорожуючи іншими країнами, інколи дивом дивуєшся, з якого дрі­б’яз­ку там примудряються зробити пам’ятку чи туристичну цікавинку.

Якщо на якомусь камені в дитинстві хтось, про кого написано у Вікіпедії, збив коліно, чекай на туристичний бум. Там обов’язково з’являться гостели й кав’ярні, сувеніри й легенди, а місцеве населення із задоволенням затиратиме руки, підраховуючи прибутки від приїзду охочих зробити селфі поруч із відомим кругляком.

У нас чомусь усе навпаки: цікавого багато, а бажання зробити з цього привід для залучення людей немає. Тому найпоширеніший метод дізнатися про щось унікальне – подорож "дикунами". Приємно, але за державу прикро...

Війна, хоч як дивно це прозвучить, дала нам другий шанс дізнатися одне про одного та про свою країну більше. Масові переселення, участь в АТО на Донбасі жителів усіх регіонів, окрім звичайного, не дуже позитивного сенсу мають ще й такий: ми побачили побут і звички, традиції та природу різних куточків країни не по телебаченню, а наживо.

Дуже часто доводиться спостерігати, як навіть люди, що переїхали з окупованих територій, із подивом дізнаються про цікаві природні, історичні та промислові пам’ятки, від яких вони все життя були на відстані кількох десятків кілометрів. І навіть штурхають місцевих: як можна про таке не знати?!

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Але ми все одно пасемо задніх: спробуйте, наприклад, знайти в інтернеті телефон і записатися на екскурсію підземними шахтами відомого винного заводу, де, до речі, окрім власне промислової екскурсії з дегустацією можна побачити Стіну плачу на місці масового "Бабиного Яру" – шурфу, в якому 1942 року живцем замурували близько двох тисяч євреїв. Не знайдете. Хоча побувати на тому місці й покласти камені, як зазвичай роблять юдеї, охочих було б багато.

На вихідних пощастило потрапити в аматорську експедицію, яку запропонували саме переселенці з Донецька: вони осіли в Бахмуті, Краматорську та Добропіллі, але об’єднує їх спільне хобі – дайвінґ. Тому, почувши про унікальні печери майже біля Бахмута, вирішили шукати там підземне озеро, де ще до війни дайвери якось організували занурення. Дістатися цікавого місця виявилося неважко: від села кілька кілометрів пішки ковиловим степом. Щоправда, треба дивитися під ноги: можливі провали.

Підземні печери поруч із селищем Іванградом тягнуться більш ніж на півкілометра. Як для кар’єру масштаб доволі великий. Але не тільки масштаб привертає увагу – це ще й історична споруда. Видобуток гіпсу почався ще до революції, копальнею володів один із бахмутських підприємців. У 1930-х від копальні збудували вузькоколійну залізницю. На заводі, що стоїть по лівий бік річки Бахмутки, гіпсовий камінь дробили, обпалювали, отримуючи необхідний для будівельників алебастр.  У 1940-х – на початку 1950-х вузькоколійкою їздив паротяг, потім його замінили на мотовоз МД54-5-180, до якого чіпляли три або чотири відкриті вагонетки.

Копальню експлуатували аж до 1960-х років, потім покинули, залізницю розібрали. Зараз у її печерах можна проводити екскурсії з історії промисловості минулого століття, бо залишилися сліди механічного буріння, у стінах можна знайти бури та шурупи, на підлозі – шпали та залишки залізничних колій, побачити, як був організований видобуток. Окрім того, ці печери з мальовничими галереями та підземними озерами стали меккою для фотографів і просто любителів гарних світлин.

Читайте також: Чому в Україні кепсько із внутрішнім туризмом

У 2009 році харківські дослідники зі клубу "Діти підземелля" зробили навіть топозйомку копальні, склали карту, зокрема й із небезпечними місцями кар’єру. Бо в тому стані, у якому він є зараз, туристи-дикуни можуть потрапити під завали, що утворюються через зливи та зсув землі, або заблукати. Але тоді цією пам’яткою не зацікавилися, хоча ідея, даруйте за каламбур, лежала на поверхні.  А ось зацікавлені самим гіпсом знайшлися. У 2013-му місцеву громаду збурили плітки, що територію перетворять на суцільний кар’єр із видобутку гіпсу, який хотіли вивозити за кордон. Кар’єр планували розбудовувати масштабно, тому провали та пустоти підійшли б до самого селища.

Через початок бойових дій плани так і не реалізували, селяни залишилися з пасовиськом, якого не було б, якби зробили кар’єр, і цікавою пам’яткою промислового туризму, від якої, доклавши рук, можна було б отримувати гроші та прославляти свій край. Справді, саме на Донбасі ще є багато прикладів, на яких можна вивчати розвиток промисловості Європи: сюди інвестували німці, голландці, французи. Але чомусь мені здається, що цього нам чекати набагато довше, ніж, скажімо, дешевих авіаліній. Бо то залежить від нас, а з цим в українців традиційно складніше.

Єлизавета ГОНЧАРОВА, "Тиждень"