Ми мали аналогове дитинство і вже цифрову молодість та зрілість.

Ми люди, котрі переключали телевізійні канали плоскогубцями і вибирали фільтр для фото у інстаграмі. Ми накручували диски телефонів, чемно чекаючи поки потрібна цифра вернеться на своє місце і переглядали довжелезний список контактів на сімці, дивуючись «Андрій авт» - хто це?.

Закусивши язика, ми старанно виводили на аркуші в клітинку «Доброго дня» і чистили папку «спам».

Читайте також: Нові виклики інформаційного простору. Навала "експертів"

Я дуже добре пам’ятаю цей доведений до автоматизму рух розгортання зошита з математики рівно посередині і відгинання скріпок, які іноді дуже боляче залазили під нігті. Бо епістолярний жанр потребував легкої пожертви вже зі старту. Вирваний подвійний аркуш означав листа або літачка або паперову хлопавку. А записані вже за половину зошита уроки означали те саме, що зараз означає переповнена скринька на поштовому клієнті - що листів більше не буде.

Іноді ми почуваємось так, ніби прожили два або більше життів, бо це забагато як для одного сіромахи – накручувати на олівці касетівку, потім сіді, потім емпетри і 300(триста!!!) пісень, і потім шість тисяч треків у вінампі, 6000/12=500 касетівок, асортимент нормального музичного магазину 90-х! Але слухати вже не було шо. Скіп, скіп, скіп. 

Тоді для нас, перенасичених, придумали рандом – ніби те саме наше життя і ті ж пісні, але комп сам став вибирати яку грати. І це був геніальний обман, дати людині відчуття несподіванки у тому, що її вже безкінечно замахало.

У 2000-х мішок, який нам відсипав життя, порвався і нас засипало потоком пісень, книжок, фільмів, рефератів та різноманітного контенту. І ми різко втратили інтерес до цього всього, бо ніщо так не перенасичує як надмірний вибір, з котрим ми не здатні справитись.

Але найгірше трапилось з оточенням. Миле не-більше-десяти коло приятелів 90-х пішло у минуле. Інтернет. А потім соцмережі почали видавати нам нових людей із швидкістю декілька в секунду.

Читайте також: Покоління селфі

І ми не здатні тепер якісно прослухати нову, знайому нам, людину, як пісню на касетівці, вдумливо, з паузами і зосереджуючись на її мелодії. Лише скіп, скіп, скіп.

Зараз ми бігаємо від людей до людей, як на якомусь ігровому шоу на час, не здатні зачепитись один за одного.

Скоро ми перестанемо додавати в друзі чи вишукувати цікавих. Розроблять рандомні механізми пошуку і підбору тих, з ким нам може бути цікаво і хто розважить на тиждень-два.

Здивуй нас, Цукерберґу.