Найбільшим розчаруванням літа 2017 року стала вступна кампанія до вищих навчальних закладів. Не здивуюся, якщо наступного року (2018) суттєво збільшиться відсоток випускників загальноосвітніх шкіл, які взагалі не виявлять бажання подавати документи до українських вишів і для подальшого навчання оберуть вузи сусідніх європейських країн.

Життя у непрогнозованій країні із непрофесійними управлінцями стає вкрай небезпечним. Воно руйнує сподівання, підриває віру у справедливість, чесну конкурентність, розчаровує і швидко позбавляє тих рожевих окулярів фірми «Життя - прекрасне», яку активно продукує загальноосвітня школа.

Чи важливо для вас, яку школу (сільську, міську, зони окупації) закінчував майбутній лікар, інженер, педагог, юрист, економіст, архітектор? Наскільки важливим залишається для вас соціальний статус майбутнього фахівця? Ви наддасте перевагу як майбутньому спеціалісту колишній сироті, дитині учасника бойових дій, дитині-інваліду чи дитині з багатодітної сім’ї?

Читайте також: Стыд и позор: это самая провальная вступительная кампания в истории Украины

Гадаю, що коли ви обиратимете фахівця (лікаря, педагога, юриста тощо), вас не цікавитимуть озвучені вище запитання. Для вас важливо – мати справу з гарним спеціалістом. Чи може стати гарним лікарем колишній учень, який досконало не освоїв шкільних курсів біології, хімії, фізики, але вступив до ВНЗ за рахунок «сільського коефіцієнта», статусу «дитина-сирота», «дитина-інвалід», «дитина учасника АТО» тощо? Якщо за шкільною партою учень не оволодів основами фізики, математики, то чи стане він висококласним інженером, механіком, програмістом, енергетиком? Ви хотіли б отримувати послуги від «спеціаліста», що вступив до ВНЗ без сертифікатів ЗНО (приватні вузи чомусь користуються такою практикою)?

У свій час, коли запроваджували ЗНО як форму вступу до українських вишів і встановлювали прохідний (пороговий) бал прийому сертифікатів, у нас з’явилася надія, що до вузів підуть кращі, що нова система набору студентів поволі буде вдосконалюватися і виведе нас до європейського рівня. Врешті-решт, що це приведе й до скорочення кількості вузів, що у свою черг вплине і на якість підготовки самих фахівців.

Можна ще довго перелічувати сподівання, що стосувалися якісного оновлення освіти тощо. Але цього не трапилося і найближчим часом даремно очікувати змін, прориву в освіті, підготовці фахівців тощо? Чому? Вся наша освітня система перебуває в режимі «ручного управління» непрофесіоналів.

Читайте також: За чиє ж то жито абітурієнта бито?

Непрофесіоналам, а простіше – нездарам, важливо створювати видимість, імітувати діяльність. З прикладами такої імітації ми зустрічаємося у повсякденні на кожному кроці: а) створюють опорні школи замість того, щоб йти шляхом оновлення і модернізації існуючих закладів освіти; б) запроваджують різного роду коефіцієнти при вступі, щоб реанімувати ВНЗ, які опинилися на межі зникнення; в) здійснюють штучний розподіл абітурієнтів за категоріями (загальна, пільгова) замість того, щоб створити рівний доступ до освіти і забезпечити всіх якісною освітою.

На дверях одного із кабінетів Інституту педагогіки АПН якось вгледів табличку «Лабораторія сільської школи» (?) Виявляється що для сільської школи створена навіть така лабораторія. Це також типовий приклад імітації діяльності. Хіба може бути різниця між сільською і міською школою в державі із продуманою освітянською політикою, рівним доступом до освіти, рівними умовами і можливостями здобуття цієї освіти? Десь – може бути, але у нас – ні. Ми живемо у непередбачуваній країні, де важко все, що відбувається, логічно обґрунтувати і пояснити. Чому? Нам ще не вдалося подолати совпедівське гасло «Я – начальник, ти - дурень».

Важко спрогнозувати, перед якими викликами постануть випускники 2018 р. Що вже їм підготує ця армія неуків і «експериментаторів»?