Від часу здобуття незалежності так зване мовне питання мешканців Кривого Рогу хвилювало чи не в останню чергу. Панування російської було беззаперечним і всеосяжним.

Це потужне індустріальне місто є своєрідним пилососом для прилеглих сільських районів Херсонської, Кіровоградської та Миколаївської областей: люди масово їхали на роботу на заводи Кривбасу в пошуках кращої долі й більшої зарплати. Звичайно, можна було б сказати, що мешканці Кривого Рогу розмовляють переважно російською мовою, але це було б перебільшенням. Ближчим до істини є визначення "суржик" (суміш російської та української), яким і послуговуються криворіжці.

Читайте також: Україна без українського – це Україна з російським

Зрозуміло, що питання мови в місті нерозривно пов’язане зі внутрішньополітичними українськими тенденціями. Так, до подій на київському Майдані Кривий Ріг, як і будь-яке інше місто в цій частині України, мали за безнадійно проросійський, тож неважко здогадатися й про місце української мови. Тут безальтернативно панувала "Партія регіонів" із відверто проросійською риторикою. При цьому місцеві політсили "демократичного" крила підігрували їй. Повертаючись до української мови, хочеться зазначити, що сільські трударі, які переїжджають до міста, з неабиякою легкістю переходять на місцевий діалект російської, адже це модно й дає змогу відчути себе містянином. Крім того, згідно з усе ще живими тут стереотипними радянськими визначеннями, українська мова – це точно не мова науки та виробництва.

Хай там як, а в Кривому Розі, попри панування регіоналів і російську культурну домінацію, проукраїнські та націоналістичні організації вели досить активну діяльність, намагаючись залучити молодь до своїх лав. Утім, те середовище мало доволі типові хвороби, як-от комплекс месіанства чи звинувачення одне одного в роботі на російські спецслужби. Усе це заважало їм консолідувати зусилля.

Велику роль у популяризації української мови та шануванні історичних традицій, хоч як дивно прозвучить, відіграють місцеві футбольні хулігани (навіть за відсутності клубу – від легендарного "Кривбасу" лишилися тільки спогади) та громадські активісти. Вони розмовляють тільки українською та влаштовують якісні перформанси, присвячені героям ОУН та УПА, запрошують до міста українських письменників тощо. Оскільки криворізькі ультрас намагалися активно просувати українську мову, вони, звісно, не оминули увагою мовний Майдан 2012-го, взявши в ньому активну участь. Сьогодні багато хто з тих відважних людей захищає українську землю у складі Збройних сил, Національної гвардії чи добровольчих формувань.

Читайте також: Шлях до українськомовного Харкова

За суб’єктивними враженнями, українська мова після Революції гідності на вулицях міста звучить дедалі частіше. Проте російська, точніше її гібридний варіант, лишається основним засобом комунікації. І це має кілька пояснень. Головне – місто фактично перебуває в руках сім’ї Вілкулів та Лакшмі Міттала. Не потрібно нагадувати, що ідеологію, яку сповідують Вілкули, можна описати словосполученнями "надьожная работа – дастойная зарплата" й "зачєм ворошить староє". А індійському магнатові абсолютно байдуже, якою мовою розмовляють робітники на його підприємствах. Попри те, що клан Вілкулів довгий час керує в Кривому Розі, згуртувавшись, місцеві активісти кинули йому достойний виклик, мало не позбавивши влади. Тільки позиція "Самопомочі" на місцевих виборах допомогла кланові втриматися біля керма.

Не треба забувати й про "гостинний" прийом, який влаштували колишньому очільникові Харківської області Михайлові Добкіну місцеві активісти у квітні 2014 року. Кривий Ріг не можна звинувачувати в браку патріотизму, адже це місто дало багато героїв АТО, також тут розташовано кілька потужних військових з’єднань. А от через те, що в Україні немає чіткої програми підтримки української мови, та й політики постійно бавляться в "договорняки", вона не дістає потрібного імпульсу, а зусиль лише активістів явно недостатньо, щоб змінити поточний статус-кво. Зараз можна впевнено говорити лише про те, що українська починає відвойовувати втрачені позиції. Кількість мешканців, які послуговуються нею в повсякденному житті, зростає, але без застосування державних механізмів цей процес буде безкінечно довгим.

Анатолій ШАРА, "Тиждень"