Країна ще на шляху до запровадження справді європейської системи охорони здоров'я — але її мінуси вже досить відчутні.

Польща є тою країною, яку часто ставлять у приклад Україні. Мовляв, на початку 1990-х рр. вони мали подібні стартові можливості для того, аби стати частиною "цивілізованої" Європи, а зараз між ними прірва. Чи є це твердження справедливим для медичної сфери? Спробуємо розібратися.

Зазначу одразу, що говоритиму про власний досвід (за невеликими винятками). Важливо також, що йтиметься про столицю Польщі – Варшаву – можливо, за межами столиці ситуація різниться.

Почнемо зі страхування. У Польщі є два види страхування – державне і приватне.

Державне. Державним страхуванням у країні опікується Національний фонд здоров'я (NFZ) - державна установа, що фінансує надання медичної допомоги за рахунок внесків страхувальників. Існує два види державного страхування: обов'язкове і добровільне. 

Найчисельніша категорія людей, які мають обов'язкове медичне страхування, – це особи (в тому числі й іноземці), офіційно працевлаштовані в Польщі. Це означає, що сам працівник, а також його родина (якщо вони не мають власного страхування), можуть безоплатно користуватися послугами державних і деяких приватних (тих, які підписали умову з NFZ) медичних закладів.

Читайте також: Очень необычный отдых украинцев в Африке. ФОТО

Роботодавець мусить надати кожному робітнику медичне страхування. Про кожного нового співробітника він сповіщає в Управління соціального страхування (ZUS) Нацфонду здоров'я і надалі щомісяця сплачує з доходів працівника внески на його медичне страхування.

Державним медичним обслуговуванням можна користуватися й на добровільних підставах. Іноземцю для цього потрібно надати щонайменше дозвіл на тимчасове проживання в Польщі (тобто підтвердити факт законного перебування на території республіки). Внески до NFZ робляться або особисто (в касі, їх є багато по місту), або переказувати на банківський рахунок. Причому ціни на страхування для іноземців і громадян Польщі не відрізняються. 

Приватне. Паралельно з державним медичним обслуговуванням у Польщі існує й приватне. Тут ситуація є простішою. Якщо ви працюєте офіційно і ваша фірма має домовленість (контракт) з однією чи кількома приватними клініками, ви можете обслуговуватися як у державних закладах, так і в недержавних. Також, за бажання та фінансової можливості, можна укласти індивідуальний контракт з якоюсь із приватних лікарень й обслуговуватися у них. Ціна залежить від пакету вибраних послуг (від 300 злотих за півроку – це близько 2100 грн).

В перші роки навчання в університеті, коли я ще не працював офіційно, через NFZ я оформив державну "навчальну" страховку. Для студентів її вартість становить трохи менше 50 злотих на місяць, що не є надто великою ціною (вартість 2-3 обідів). Сплачувати її треба з власної кишені. Коли ти є студентом, страховка необов'язкова, проте, зважаючи на вартість життя у країні, без подібного забезпечення — до прикладу, одноразовий візит до лікаря без страховки коштує 140 злотих, тобто понад 1000 грн, — її всі все рівно роблять.

Коли ж я став працювати офіційно, роботодавець сам почав сплачувати за мене державне страхування. Паралельно я маю і приватне страхування. Видів приватного страхування є декілька, залежно від кількості надаваних послуг. Я користуюся найдешевшим варіантом, який передбачає можливість візитів до всіх "основних" (як-от терапевт, хірург тощо) лікарів, а також можливість робити найпростіші аналізи (кров, сеча тощо). 

Такий пакет (державне страхування+приватне) для мене є повністю безкоштовним, натомість фірма щомісяця сплачує 29 злотих. Вартість дорожчих пакетів сягає 100 злотих на місяць, при тому ті самі 29 злотих платить роботодавець, а решту – вже працівник. Приватне страхування потрібне для того, щоби швидко потрапляти до вузькоспеціалізованих лікарів в разі потреби. Наприклад, в державній клініці на прийом окуліста можна чекати місяць, а в приватній — лише 2 дні.

Одноразовий візит до лікаря без страховки коштує 140 злотих, тобто понад 1000 грн

Головна різниця між закладами державного й приватного медичного обслуговування полягає в швидкості потрапляння до того чи іншого лікаря, що є одним із результатів упровадження в Польщі European health system. Меншою мірою це стосується "сімейного" або "свого" лікаря-терапевта, до якого ти йдеш, наприклад, під час застуди з проханням призначити краплі для носа і виписати довідку-звільнення для роботи. Це забирає кілька годин. Складніше зі вузькоспеціалізованими лікарями, наприклад, невропатологами, окулістами тощо. Якщо в приватних клініках очікування може скласти тиждень, то в державних – навіть півроку.

Буквально місяць тому я мав (маю й досі, бо ще не було часу поїхати додому, в Україну) проблему, пов'язану з частими мігренями. Спочатку я записався до невропатолога в приватній клініці, що вдалося порівняно швидко – це важливо для подальшої розповіді. Однак прийом мене не задовольнив, адже пані виписала таблетки для заспокоєння болів, але не зробила головного, про що я просив, – не призначила дослідження (МРТ чи КТ) голови для визначення суті проблеми.

Тому я вирішив звернутися до центральної державної лікувальної установи – Інституту неврології і психіатрії, де працюють провідні фахівці з цієї галузі в Польщі. Однак яким же було моє здивування, коли приїхавши до них я почув у відповідь, що вільних місць у цьому РОЦІ немає. На моє питання, коли будуть, мені з ноткою сарказму відповіли, що запис на 2018 рік розпочнеться в листопаді. Загалом, у державних лікувальних закладах очікування на здачу аналізів чи прийом до певного спеціаліста – справа тривала. Свого часу я очікував на окуліста 2 місяці, а на УЗД – півтора.

Читайте також: Як лікують у Латвії: якісно, умовно-безкоштовно і з чергами

Різниться також прошарок населення, який можна зустріти в державних і приватних лікувальних закладах. Відвідувачами перших є переважно студенти й пенсіонери, других – працівники, фірми яких надали їм можливість обслуговуватися саме в приватних "пшиходнях" (поліклініках).

Особливої різниці в якості пропонованих послуг між державними та приватними лікарнями немає. Наприклад, до терапевта я ходжу в державну клініку, а здавати кров – в приватну. Просто так зручніше, до того ж у гру вступають міжособистісні стосунки.

Виписати рецепт (більшість ліків в аптеках видаються саме за ними, хоч і без рецепту можна купити багато препаратів, здебільшого проти грипу чи нежиті) не є проблемою. Лікарі мають протоколи, як у країнах ЄС та США, де чітко прописано, що і в якій ситуації виписувати – і вони не намагаються виходити за ці рамки, виписуючи щораз щось інше, як це часто роблять українські лікарі. Тобто хворіючи, наприклад, на ангіну втретє чи вчетверте, я йду до лікаря не стільки за порадою, скільки просто за рецептом чи звільненням з роботи, адже які ліки приймати, вже й сам знаю, а лікар інших не буде радити.

У державних лікувальних закладах очікування на здачу аналізів чи прийом до певного спеціаліста – справа тривала. Свого часу я очікував на окуліста 2 місяці, а на УЗД – півтора

Огляд (вимір температури, тиску і т.д.) носить переважно шаблонний характер і не є тривалим. Це стосується й деяких медичних процедур. Особливо запам'яталося УЗД в одній з держаних лікарень, на яке я чекав тривалий час. Все дослідження тривало хвилину (!), в результаті чого мені видали папірець А4 з трьома реченнями і лаконічним вердиктом: здоровий. Цікаво, що за пару місяців потому в Києві УЗД у такій самій районній лікарні (хоч і за 150 грн) мені робили 10 хв, написали два аркуші детальних висновків, згідно яких я і близько не був здоровим.

Щодо інших особливостей польської медицини:

Мова. Польща – моноетнічна країна, де переважна більшість жителів – поляки. Відтак без польської мови прожити, а тим більше пролікуватися, тут практично неможливо. Знання лікарями англійської мови є вкрай обмеженим (як у державних, так і в приватних клініках), а російську/українську зрозуміють одиниці (переважно ті, хто здобував освіту ще за часів ПНР). Для тих, хто думає, що українська і польська мови дуже подібні, поспішу вас засмутити: збіги є, (як-от слово "кашель"), але їх небагато, тому до візиту до лікаря треба ретельно готуватися. Заразом і мову вивчите :)

Якість медичних закладів. Польські медичні заклади (навіть державні) здебільшого перебувають у кращому стані, аніж українські, хоча різниця не є аж надто разючою. Все чисто і доглянуто. Лікарні в своїй більшості пристосовані для людей з обмеженими фізичними можливостями. Впадає в око, що лікарями переважно є люди середнього й похилого віку, а на рецепції вас зустрічають знайомі сердиті бабусі (в приватних клініках їх заміняють з вигляду привітні молоді дівчата). Одним словом, все майже як в Україні.

Читайте також: Українців позбавляють доступної медицини

Швидка допомога. Досвід колег підказує, що загальна картина не дуже різниться від нашої. Під час виклику (номери 112 чи 999) не питають страховку чи номер PESEL (ідентифікаційний номер людини), цікавляться лишень що сталося, хто викликає, що вже було зроблено і інколи попереджають, за який час приїдуть (як правило, це 10-15 хв). Очевидно, передусім "швидка" прибуває на термінові дзвінки (аппендицит, інфаркт, поламані руки-ноги). Приміром, до знайомого, у дитини якого була "звичайна" висока температура, бригада так і не доїхала.

Якось мій знайомий поляк спересердя сказав, що в Польщі можна або жити здоровим, або померти хворим. Я не був би настільки категоричним. Звичайно, деякі запроваджені тут правила "європейської" медицини ускладнюють життя, як-от наприклад, тривале очікування на лікаря чи необхідні аналізи.

З іншого боку, це стосується далеко не всіх лікарень, та й загалом обслуговування є більш комфортним, аніж в Україні (ви кулер з водою для пацієнтів у нашій звичайній поліклініці колись бачили?). До того ж парадоксально, але ми часто нарікаємо на "європейську" медицину, хоча тривалість життя людей тут є на 5-10 років довшою, ніж у нас. Проте я завжди пам'ятаю, що за 300 кілометрів від Варшави є Україна з її страшенно недосконалою, але моментами ефективнішою і менш громіздкою системою охорони здоров'я.