Торік я звільнилася з телеканалу, де мала б працювати брюссельським кореспондентом, в нікуди. Саме тоді, коли мусила з'їжджати з орендованого житла і знайти нове, коли в правій нозі не зупинялися болі від перелому, а батьки та колеги висловлювали повне нерозуміння. Свідомо залишившись без джерел заробітку і будь-якої підтримки, я віддала останні три тисячі доларів від продажу машини на тренінг для журналістів.

Читайте також: Чому може навчити людину пустеля 

Ні, я не одразу натиснула кнопку оплати. Я думала, вагалася і намагалася себе переконати. Якоїсь миті стало зрозуміло, що усі логічні доводи будуть проти цього рішення, і треба просто натиснути кнопку. Сьогодні я впевнена, що якби тоді не відкинула логічні зважування, то ніколи б не потрапила до Єльського університету. Не тільки на цей тренінг, а й взагалі. Бо в той момент сталося значно більше, ніж оплата одного тренінгу.

В той момент я остаточно відкинула страхи, нав'язані пострадянським вихованням, і зрозуміла, що навіть тоді, коли немає підтримки, розуміння і напрямку дій, завжди є те, чого ніхто не відбере — власного досвіду, працездатності, відданості, вмінь і навичок. Іноді у найважчі миті найбільше і найкраще, що можна зробити, — це інвестувати в себе. Сьогодні я точно знаю, якщо є хоча б 50%-ва можливість виграти, то закон напівповної склянки діє: це надто великий шанс на перемогу, щоб втрачати його.

Через рік, коли уроки було засвоєно, Бог зробив підрахунки і подарував мені можливість написати статтю, яка коштувала приблизно три тисячі доларів. Той тренінг в Єльському розширив мої контакти, покращив практичні навички роботи з міжнародними ньюзрумами та англійську, дав величезну мотивацію й напрямок, куди розвиватися в журналістиці, — тепер я успішно співпрацюю з міжнародними організаціями та медіа.

Читайте також: Люди і соцмережі 

Я звільнялася не через "поганий" телеканал. Я звільнялася, бо мусила робити щось, що б давало мені відчуття самовіддачі та самореалізації. Ця, не побоюся, жадібність до нового, до змін, і пошуків того, що американці називають make difference, була прищеплена мені саме культурою США. Там я навчилася не боятися та ризикувати.

Бо тренінг в Єлі був не єдиним для мене досвідом навчання у США. 2015-го мені пощастило потрапити на програму Світового Інституту Преси. Це були дев'ять тижнів мандрів десятьох журналістів із різних країн одинадцятьма американськими штатами з відвідуванням від найбільших світових ньюзрумів The Wall Street Journal, The New York Times, CNN до громадських медіа-організацій, спілкування з політиками, громадськими та культурними діячами, бізнесменами. Усіх їх об'єднувало одне — повага до інакшості.

На цій програмі більшість нашої групи, побачивши невирішені соціальні проблеми США зсередини, погодилася, що американська мрія померла. Однак попри це Америка і досі залишається країною, яка пропонує найбільшу кількість можливостей. І основа цього — не добре налагоджена державна система, а люди, готові латати поламки державної системи своїми цінностями.

Коли українське подружжя Стефанишинів емігрувало до США із СРСР, вони не здогадувалися, що їхня донька Гайді-Марія полетить у космос. Коли родина українських євреїв Кумів переїжджала в США вже з незалежної України, вони точно й не думали, що їхній син Ян, народжений у Києві, стане американським розробником WhatsApp і потрапить до "Форбзу" зі статком в майже $ 10 мільярдів (2017). Але ці батьки не обмежували мрій своїх дітей.

В США намагаються підтримати і заохочують у спілкуванні кожну нову ідею. В Україні ж нові ідеї як мінімум викликають недовіру, а часто — і осуд

Таких історій — сотні, і вони всі стали можливі через прийняття інакшості: іншої нації, інакшого типу мислення, інакших ідей. Бо ніколи не знаєш, яке божевілля вистрелить в геніальний винахід, а яке призведе до психлікарні.

Правило просте: відкриття, розвиток думки та науки можливі в тій країні, де приймають розмаїття. В країні, де всі мають бути однаковими, не можна винайти iPhone. З мого досвіду, в США намагаються підтримати і заохочують у спілкуванні кожну нову ідею. В Україні ж нові ідеї щонайменше викликають недовіру, а часто — і осуд. І в цьому винні не лише політики. В цьому винен кожен, хто наділяє себе правом засуджувати і вказувати, як "нормально", переважно керуючись нормами, яких ніхто не прописував, та застарілими стереотипами недієвого радянського менталітету. Згадайте, як часто кожному з нас доводиться діяти не з допомогою, а всупереч? Осуд — дорога до бідності. І психологічної, і матеріальної.

Водночас в американських інституціях (think tanks, ньюзрумах) все ще функціонує загальна формула бачення України як країни хороших людей і поганих політиків. Дещо втомлює американців постійна роль жертви, яку Київ гордо пропонує на міжнародній арені, адже після Євромайдану Захід взявся підтримувати Україну. А роль жертви — вже від початку програшна, і це розуміння виховується в американському суспільстві. От чому ниття і розпач американцям мало притаманні.

Відмерши, Радянський Союз залишив по собі величезну кількість психологічних травм, стереотипів і правил, якими керується чимала частина вже нового українського суспільства. Нам не тільки в цьому жити. Нам це змінювати. І з таким спадком треба звикнути до думки: щоб конкурувати з розвиненими країнами, нам треба йти на випередження, а не просто вчитися. А це значить — насамперед уже сьогодні приймати незрозумілі ідеї, підтримувати інакше мислення, надихатися героями, а не політиками, поважати індивідуальність і виховувати особистості. Більше читайте тут: https://tsn.ua/blogi/themes/zhittya/u-krayini-de-vsi-mayut-buti-odnakovimi-ne-mozhna-vinayti-iphone-989680.html