Що робити з Угорщиною, а заразом із Польщею, Румунією та Молдовою й усіма, кому не сподобався наш закон про освіту?

Я не освітянин і не наважуся давати свої оцінки реформі освіти й новому законові. Підозрюю, що він, як і все в нашій країні, не несе ознак вивершеності чи хоча би закінченості. Але це лише підозри.

Висловлюся лише щодо малесенького сегментика – реакції суміжних держав.

Перш за все, всіх, хто незадоволений Україною, треба попросити стати в чергу. Росія перша, далі всі інші. Можуть кинути між собою жереб, можуть за алфавітом, за розміром своєї етнічної меншими на нашій території. Це абсолютно неважливо.

Зрозуміло, що вони спробують усі й відразу, бо при всьому хаосі й безладі в Україні тушка занадто велика навіть для невеликої групи гризунів.

Читайте також: А чи є українські школи в Угорщині чи Румунії?

З усіма й відразу ми можемо поговорити з ними в Раді Європи або в інших спеціалізованих міжнародних установах, що розуміються на питаннях прав нацменшин. Там усі охочі зможуть вийняти загнаний їм Україною ніж у задницю й у манері поважній, без орієнтованих на внутрішнього споживача істерик та патетики пояснити, що в українському законі не відповідає яким нормам яких європейських чи міжнародних конвенцій, хартій тощо щодо прав корінних народів і національних меншин.

Про те, що їх не влаштовує індивідуально, ми поговоримо тоді, коли з'ясуємо чи порушила Україна своїм законом будь-що з норм європейського права. Якщо ні – то говорити на двосторонньому рівні ми будемо лише за умови ввічливого прохання, і якщо нам пообіцяють щось навзаєм.

Допоки шовіністичний чад наших сусідів і підказана румунами молдаванам хитрість не підуть на спад, ми можемо вдавати, що контузія після обстрілу росіянами ще не минула, й ми не все чуємо.

А те, що в Угорщині й Польщі до влади дорвалися махрові шовіністичні кола, сумнівів немає. Не лише в мене, але й у багатьох у Брюсселі, Стразбурзі тощо.

Тому спокійно готуємось відстоювати свою позицію: вивчаємо їхні аргументи й готуємо власні контраргументи.

На мою думку, в законі правильно проведено грань між зобов'язаннями України перед корінними народами й національними меншинами. І цілком логічно, що ми більше зобов'язуємося робити для недержавних народів, ніж для етнічних груп, які підтримуються своїми національними держави.

Читайте також: Як Угорщина шантажує Україну

До речі, тут іще треба добре подумати, чи не відмовитися нам від щирої допомоги Угорщини (якою вона тепер має нахабство нам дорікати), бо в усі часи нашої незалежності їхня допомога Україні була переважно допомогою угорській нацменшині. Так що як би так угорці. витягнувши зі спини нашого ножа, не всадили його своєю ж рукою собі в інше місце.

Мені імпонує запропонований у законі підхід, коли корінним народам ми гарантуємо все і за кошт платників податків України, а іншим етнічним групам ми забезпечуємо достатні можливості, дозволяємо мати екстра за небюджетні кошти й допомагаємо. Це справедливо. Не думаю, що будь-хто з наших сусідів робить для українців більше.

Але несподівано гостра і суголосна реакція етнічних меншин в Україні з відповідними національними державами свідчить, наскільки погано й невміло Україна охороняє кордони національної освіти, і який невтішний вигляд має робота з організаціями нацменшин.

Ми можемо виставити в чергу всіх охочих посваритися з нами іноземні держави. Але нацменшини – це українські громадяни. Й ігнорувати їх означає ігнорувати себе, а це було би великою помилкою. Тут уже Міносвіти мав би ставати в чергу поспілкуватися з відповідними організаціями.

Тому прийняли закон – хай буде. Але робота на цьому, судячи з усього, зовсім не закінчилася. І те, що не додумали освітяни, зараз мають тихо й ефективно доробити дипломати.