Нариси до патологій нашої ментальності.

Кожне явище у природі має свої закономірності. Блискавка найчастіше б'є у найвище дерево, молюски оформлюються у точні логарифмічні спіралі. Хмарки, сніжинки, судини – створюють фрактали систем Ланденмаєра.

Війни, такі різні за своїми назвами і періодами, також мають закономірності.

Одна з них розкрилась для мене після першого бойового зіткнення, коли боєць, прикрашений надсучасною амуніцією, мов ялинка гірляндами, яка вартувала кількандацять тисяч, послідовний філософії Рембо і хоробрий за самоописом як усі 300 спартанців разом узяті. Надвоїн зник з локації першого бою і більше не брав до рук зброї, повернувся до страйкболу і мирного життя. І, зауважте, я жодним чином його не засуджую.

Читайте також: "Добре, що хоч так". Українці звикли вдовольнятися мізером

А меланхолійний та нагадуючий своїми пацифістичними висловами Махатму Ганді чоловік у першій же зустрічі з бойовиками невербальним шляхом пояснив, що з ним краще не ворогувати.

Як виявилось пізніше, для добровольця, який навіть у мирних містах палив цигарки, прикриваючи їх всередину долонею, а з амуніції, окрім виданого перед відправкою, мав лише свій старий ніж, це була вже третя війна. Війни для нього були обов’язком, що нагадував у виконанні буденну роботу. Роботу, яку він хотів тихо зробити і повернутись до своєї родини, якби блокбастерно це не звучало.

Впродовж цієї війни, я неодноразово помічав наступну закономірність. Люди, які стояли на четвертій-сьомій лінії оборони, повертаючись додому, розповідали про свої, подвиги, що вписувались у соціальний тег "спасибі, що живий". Породжені ймовірно соромом перед тими, хто воював. Почуттям провини перед тими, хто повертаючись з "нуля", і одночасно психологічно назавжди прикутий болем до загиблих побратимів, на відміну від стоперів на пості говорить, "я не воював, мішки вантажив на складі".

Ви ніколи не впізнаєте героя на вулиці. Таку ж людину як ви, яка у ультрашоковій ситуації ціною свого життя витягала з-під арканів уламків з мін замерзлі тіла хлопців з розбитої техніки. Ви не дізнаєтесь, як він прикривав побратимів, граючи у лотерею зі смертю, де головним виграшем була б можливість більше ніколи не побачити своїх дітей, або до кінця життя тамувати рікою знеболюючих фантомні болі, малювати в уяві на стелі картини.

Не сподівайтесь. Ви не впізнаєте його на роботі, у транспорті. І він сам ніколи не розповість вам, як тягнув під поцілунками снайперів 19 річного пораненого хлопця, якого інші підсвідомо відмовлялись витягати з лінії смерті.

Ви не впізнаєте його на святі присвяченому ветеранам, бо дуже ймовірно, що усі металеві кругляшки з написами і візерунками, які можна загнати у ломбарди (як часто роблять онуки і діти другої світової), або почепити на кітель – він скоріш за все сховає глибоко у шафі, поруч з сорочками, які більше не вдягне, набагато далі чарівного мішечка, який можна в будь-який момент взяти і повернутись до рятівного пекла, яке здається значно логічнішим після раю-повернення.

Читайте також: Що буде завтра

Ні, ви не впізнаєте його. Проте у вас завжди буде можливість познайомитись з героями, подвиги яких описані ними самими, юридично за походженням можна буде легко співставити з делірієм.

Але не судіть їх. Принаймні не судіть, якщо самі не були на їх місці. Бо інша закономірність війни полягає у тому, що "Рембо", який до війни бачив алюзії бойових дій у іграх і має глибинне переконання, що буде таким же безсмертним, як актори Голівуду, взагалі невинний у тому, що під час першого бою він може зникнути у тиловому напрямку.

Він не винний, бо до першого бою поведінка у шоковій ситуації – карта з гральної колоди у Покері зі смертю. І цю карту можна роздивитись, освітлюючи підвалини свого підсвідомого та фундамент інстинктів, лише у той момент, коли поруч помирає побратим, чи йде вібрація від міни, що викине у повітря стільки землі, скільки вам потрібно було б викопувати саперною лопаткою цілий день.

Саме через цю закономірність хлопець, який був у пеклі, може не впізнати свого рятівника, який евакуював його поранененого, коли зустріне його впритул у супермаркеті, якщо єдиним місцем знайомства був його порятунок з поля бою. Мозок рятує від негативних емоцій, заганяючи речі, що можуть шокувати дуже глибоко і трансформувати спогади.

Тому ви ніколи не дізнаєтесь про те, що сусід по поверху, або новий колега по роботі якийсь час назад був людиною з надможливостями, яка тримала світ на руках. Світ інших. Витягаючи їх із царин Аїда. Не дізнаєтесь, але чи хотіли би?