Їду потягом до Львова, а думаю не про одну з наймасштабніших літературних подій України - Форум видавців, який відвідаю. Не про затишні вулички і колоритні дворики, якими збираюся прогулятися. Не про запашну каву, яку обов’язково скуштую. Думаю я про пригоди львівського сміття, яке подорожує більш за будь-якого українського туриста. Прикро, що до теплих асоціацій з містом додалася така «брудна». Звісно проблема сміттяне обмежується західною столицею. Не знаю скільки у Львові викидають кавових стаканчиків, а от у Києві, щодня у сміття потрапляє аж 1 000 000 таких паперових стаканчиків! І паперова у них лише назва. Насправді ж, всередині такого одноразового посуду - поліетилен, який розкладається цілих 200 років. Ці стаканчики ніхто не переробляє. Вони просто їдуть на полігони, добре, якщо легальні, а часто і на стихійні звалища…

І це лише малесенька часточка сміття, яке складується на наших сміттєзвалищах. У попередніх матеріалах цього блогу вже йшлося про катастрофічну ситуацію з нашими сміттєзвалищами, які уже покривають 7% території України, і ці площі розростаються. Адже Україна лідирує за кількістю відходів на душу населення. А переробляється і утилізується у нас всього 7% сміття, а решта 93% збирається, нагромаджуючи загрози для здоров’я і життя людей. У світі є три способи знищення твердих відходів – закопування, спалювання та утилізація. У минулому переважно використовували перші два. Однак сміттєві полігони займають багато місця і швидко заповнюються, а спалювання забруднює повітря. І хоча якість сміттєспалюваних заводів поліпшується і вони стають значно екологічнішими, проте при спалюванні зменшується обсяг, але не маса сміття, а концентрація токсичних речовин підвищується, так що попіл може виявитися занадто отруйним для безпечного поховання на смітниках.

Наразі весь цивілізований світ рухається до переробки сміття. Для порівняння, в ЄС переробляється вже 34% сміття. Тоді, як ще в 2000 році переробляли всього 10% на рік. І Європейський Союз рекомендує своїм країнам-членам уже до 2020 року довести відсоток переробки сміття до 50. Як їм вдалось цього досягнути? Просто. Вони роблять зі сміття гроші.

Сміття – це гроші

Для прикладу – досвід Швеції. Ця країна вийшла на рекордні обсяги утилізації сміття – 99%. Більше того, Швеція закуповує сотні тисяч тонн сміття у сусідньої Норвегії, Великої Британії та інших європейських держав. Шведи навчилися успішно переробляти відходи на енергоносії. 47% відходів переробляють, а 52% використовують для вироблення тепла. Лише 1% залишається на сміттєзвалищах.

Викидати відходи на смітники в Швеції заборонено. Муніципалітети сортують та переробляють сміття, яке горить. Також використовується біомаса та рештки гілок дерев від лісозаготівельної промисловості. Після повторного сортування сміття поміщається в установки для спалювання, які виробляють тепло або енергію. Попіл також сортується. З нього видаляються невеликі шматки металу. Порцеляну і плитку просіюють, щоб витягти гравій. Його потім використовують у дорожньому будівництві.

Понад 60% власного сміття переробляють також такі країни як Австрія та Німеччина, в той час як інші держави Західної Європи опинилися в цьому питанні дещо позаду.

До речі, парадоксальна ситуація – викидаючи 93% власного сміття на звалища, українці купують сортований непотріб в інших країн. Наприклад, сусідня Польща поставляє нам порожні PET-пляшки, у білорусів ми купуємо макулатуру.

За даними Міністерства екології, зараз в Україні працюють 22 сортувальних лінії. На них вибирають зі сміття те, що може йти на вторинну переробку: скло, пластикові пляшки, папір, картон, залізні банки та інше. Є декілька підприємств, які дозволяють добувати зі сміття енергію. Зокрема, біля Києва, Броварів, Борисполя, Маріуполя, Миколаєва, Івано-Франківська та Вінниці на полігонах із відходів добувають біогаз, який перетворюють на електричну енергію.

Один завод на всю країну

В цілому, колись в Україні було п'ять сміттєспалювальних заводів – у Дніпрі, Харкові, Києві, Рівному та Севастополі. Зараз із них працює лише один – столичний завод «Енергія». Рівненський завод, до речі, найновіший (запущений у 2013-му), пропрацював лише півроку. Після зупинки заводу була спроба частково відновити його роботу, але він вже займався не спалюванням відходів, а лише їх сортуванням.

Для порівняння, в маленькій Швейцарії є понад 30 сміттєспалювальних і стільки ж сміттєпереробних заводів. У Франції 130 заводів переробляють сміття на електроенергію.

Треба розуміти, сміттєпереробні заводи є дорогими проектами. Але ж інші країни змогли зробити галузь прибутковою. І це завдання влади – які інструменти задіяти, щоб це запрацювало. Один зі шляхів – це встановлення стимулюючих тарифів на продаж електричної або теплової енергії.

До речі, наміри інвестувати в проект з переробки відходів в Україні озвучували голландці, шведи, китайці, австрійці, поляки, українські підприємці і навіть місцева влада. Майданчиками для будівництва могли стати не тільки Київська та Львівська області, але й усі регіони і навіть невеликі населені пункти.

Однак проблеми українського законодавства, яке не стимулює розвиток переробки сміття, та лобізм бізнесу на сміттєзвалищах призводять до того, що наміри залишаються лише намірами.

Хочу нагадати, підписавши Угоду про асоціацію з Євросоюзом, Україна зобов'язалася імплементувати в законодавство директиви ЄС про відходи. Однак у парламенті з ухваленням законів особливо не поспішають. А поки депутати «думають», Україна продовжує поринати у сміттєвий морок.